Повний текст твору: Василь Симоненко – Лебеді материнства
Вірш-колискова, написаний на початку 60-х років, занурює читача в казкову атмосферу. За цей естетично довершений вірш з глибоким виховним змістом автор отримав премію імені Тараса Шевченка.
Василь Симоненко, який ріс без батька, протягом всього життя трепетно ставився до матері, вона стала для нього еталоном турботи, любові, самопожертви і надихнула зокрема й на цей вірш. Іншим натхненником став син Олесь, якого поет дуже любив.
Перша частина твору, який написаний розлогим семистопним хореєм з паралельним римуванням, є практично класичною колисковою, насиченою різноманітними символами. Лебеді є символом любові й подружньої вірності, проте літературознавці схиляються до думки, що рожевим кольором автор намагається перетворити родинний символ на материнський.
Вікна, казка, колиска є традиційними образами для українських колискових. Так само традиційними є звернення до лихих сил з вимогою зникнути від дитини ‒ у даному випадку лірична героїня проганяє досаду. Надзвичайно красивими метафорами описаний момент засинання дитини ‒ мати закликає зорі опуститися під вії малюку.
Авторські новації показані у другій половині вірша. Зазвичай народна традиція вимагає від колискових настанов господарчого характеру ‒ діти мали вирости майстрами й господинями. Василь Симоненко дещо змінив цей канон і друга половина вірша ‒ це настанови громадянського виховання.
Фактично це звернення до юнака і вказівка щодо вибору правильного життєвого шляху, на якому головною чеснотою людини є вірність як своїй родині, так і Батьківщині. Ці настанови вже не стільки материнські, скільки батьківські ‒ він бачить у майбутньому сина мавок і спокусниць, можливість обирати друзів, одруження, проте закликає памʼятати незмінне ‒ Батьківщину, материнські очі і біляву хату.
Вірш демонструє циклічність людського буття – народження, щасливе дитинство, весела юність, дорослі тривоги, смерть. І лише вірність Батьківщині дає право сподіватися, що тебе будуть чекати вдома завжди, а твоє життя продовжиться у тому, що було створене чи початок чому був закладений колись на рідній землі ‒ «прийдуть з України верби і тополі».
Вірш тривалий час перебував у шухляді і лише у 1881 році був опублікований в однойменній збірці. На той момент автор уже помер.
Остання фраза з твору стала крилатою і була викарбувана на памʼятнику Василю Симоненку у Черкасах.
