Ой у лісі, у дубині,
На краю, на краю,
Жила собі горлиця,
Як в раю, як в раю.
Попід лісом пшениченька,
Лобода, лобода,
А у лісі криниченька
І вода, і вода.
Гніздо мала тепленькеє,
Наче піч, наче піч;
Воркотала горлиця
День і ніч, день і ніч.
Клюне собі зернятко
І летить, і летить
До погожої криниці,
й воркотить, воркотить.
А вернеться на гніздечко
До дітей, до дітей,
Та й воркує, бо далеко
Від людей, від людей.
І літала вільная
І сюди, і туди,
І не знала лишенька
Та біди, та біди.
Та запахла горлиці
Слобода, слобода,
Бо приїлась пшениченька
І вода, і вода.
І підняла ця пташина
Вгору ніс, вгору ніс,
І воркує на все горло
На весь ліс, на весь ліс:
«Не хочу я пшениченьки,
Ні води, ні води,
Піду шукать проміж люди
Слободи, слободи.
Замешкаю я де-небудь
У селі, у селі,
І житиму, як у хаті,
У дуплі, у дуплі».
Покинула ліс-дубину
І летить, та й летить,
І вербу знайшла дупляву…
Що ж?.. Сидить?
Ой вдалася тій горлиці
Слобода, слобода, —
Обсіло її все лишенько
Та біда, та біда!
Пугутькають на горлицю
Пугачі, пугачі,
І горобчики напались,
І сичі, і сичі.
Причепились і ворони,
Й шуляки, й шуляки;
Ще в пушку дітей забрали
Хлоп’яки, хлоп’яки.
Да й ще ли́ху слобіджанки
Не кінець, не кінець:
Бо спіймали і старую
На сілець, на сілець.
Посадили у кліточку:
«Воркоти! Воркоти!»
Як же птиці ворковати,
Де коти, де коти?!
Ото тобі, горлице,
Слобода, слобода!
Клюй пшеницю й сиди нишком,
Де вода, де вода!
Знай навіки, голубонько,
Що твій ліс, що твій ліс,
А запахне слобідонька,
То втни ніс, то втни ніс.
Не шукала горлиця
Слободи, слободи.
Але наші прадіди
І діди, і діди.
