Як пояснити ці дива,
я досі й сам не знаю:
стають живими всі слова,
які я вимовляю!
Уголос мовлю зайченя —
і мушу двері зачинять,
бо в коридорі скаче
не волохате кошеня
і не вухате цуценя,
а справжній сірий зайчик!
Чи вимовляю помідор,
ні, краще —
стиглий помідор,
ні —
дуже стиглий помідор,
до слова ставлю слово —
і ніби справжній помідор
беру собі зі столу,
а він виблискує в руці
тонкою шкіркою в росі
та аж бринить од м’якоті,
лиш надкуси — і теплий сік
на пальці буде капати!..
Або, приміром, ти їси
лапшу чи макарони,
а я промовлю слово сіль —
і вже вони солоні!..
Як пояснити ці дива —
я й справді сам не знаю,
та оживають всі слова,
які я вимовляю.
Тому я і писав цей вірш,
а не читав у голос,
бо — вір мені або не вір! —
коли б я прочитав цей вірш —
таке було б навколо:
зайці б набігли в коридор,
гуртом би в ньому всілись
і кожен їв би помідор,
ні, краще —
стиглий помідор,
ні —
дуже стиглий помідор,
притрушуючи сіллю,
а теплий помідорний сік
зайцям би мазав лапи,
а з лап тоді б по вусах тік
і на підлогу капав!…
А що мені робити —
за них підлогу мити?..
