Що б мені не говорили
хтось з батьків чи вчителів,—
я на все шукаю рими,
ніби хтось мене завів…
Скаже тато: — Як уроки? —
Я йому: — Летять сороки!
Скаже мама: — Ти поїв? —
Я їй тут же: — Сто корів!
Вчитель каже: — Йди до дошки! —
Я і тут: — Варення ложка! —
Вчитель: — Що учив ти вдома? —
Я у відповідь: — Солому!
Ставлю «два»! — підводить очі.
— Ква! — кажу я, хоч не хочу…
Зрозуміло: мама — в сльози,
каже — Ти мене тривожиш.
Ось і лікарю мене
вчора показали.
Але він сказав: — Мине.
Хвилювання — зайві.
Хай хлопчак побільше спить…
Ну а я йому за мить:
— Зайві хвилювання?
Знайде Коля Ваню!
Мама — в сльози знов: — Пробачте! —
Ну а лікар їй: — Не плачте! —
І злякався раптом сам —
адже в риму він сказав!..
Вже й мені це все набридло,
та чомусь до голови
знову лізуть рими й рими,
хто б і що б не говорив…
Ви питаєте: що ж буде?
Я і сам багато думав
і скажу вам по секрету:
мабуть, буду я поетом!
