Він упав на землю,
Склавши крила,
Губи розкривавивши
І скроні.
І було піднятися несила,
Щоб до неба
Простягнуть долоні.
Золоте заплуталось волосся,
А душа зіщулилась убого
І йому на мить лише здалося,
Що у небі він
Побачив Бога.
І здригнулось
Від судоми тіло
І вуста розкрилися для крику.
А свідомість ніби заніміла,
Знаючи, що це тепер довіку.
І даремні
Сльози і благання.
За межею відступу і зради.
Це падіння перше —
І останнє,
Як себе ще можна покарати?!
І донині —
Гордий і зухвалий
Він блукає
В світі без потреби.
Для землі занадто досконалий,
А душею
Недостойний неба.
