Чим далі ми відходимо від Бога,
Від розуміння Шляху і Мети,
Тим більше озираємось убого,
Не в змозі власний страх перемогти.
Ми загубились в просторі і часі,
І дивлячись на себе в дзеркала,
Ми бачимо розгублені гримаси,
Позбавлені надії і тепла.
Нам страшно аж до холоду на скронях,
Невіглаством припертим до стіни,
Ми в порох світ розтерли на долонях,
А на сумлінні — жодної вини.
Ми молимось і б’єм поклони тупо,
Не знаючи розкаяння і сліз,
Та душі наші — наче шкаралупи,
З яких поцупив Дух лукавий біс.
Хтось в героїн тікає, хтось у владу,
Що більше доза, то страшніше гріх,
Але жорстока дійсність, як розплата,
А в ній все менше радощів і втіх.
Глобальний страх, мов стиснута пружина,
І вже лягає палець на курок,
Все важче, важче стримувати джина,
Що грає в мозку інфернальний рок.
Та є одне для страху найстрашніше:
Невідворотна мить на тій межі,
Коли приходить предковічна тиша,
Як музика очищення душі.
Лише тоді — просвітлено і ніжно,
Позбувшись тіла й переживши смерть,
Душа заплаче звільнено і втішно,
Кайдани страху викинувши геть.
