Двадцятому вікові
Всі сто років зійшлися, мов на віче,
На пікові обох тисячоліть.
Ну, як назвать тебе, двадцятий віче,
В твою останню посивілу мить?
Був паровим, а потім — електричним,
І атомним ще звався ти затим.
А потім нарекли тебе — космічним,
Але ж ніяк,
Ніяк не золотим.
Бо ринулись підкорювать природу
(Погане краще видно звіддаля),
Бо, може, щоб струснуть людську породу
Частіше землетруситься Земля.
Бо нам завжди і всього було мало,
Чим більше маєм — більше жадоби.
Одні рвонули, а другі відстали…
Якщо відстали, значить, назавжди.
Чим більше візьмеш, важче і нестимеш,
І слід стає грузькішим крізь роки, —
Чорнобильське потворря Хіросіми,
І космосу озонові дірки.
II
Двадцятий віче! Як тебе назвати?
Героїв чорних? Де тепер вони?
Революційний? Колективізатор?
Чи віком найстрашнішої війни?
Бо йшли завжди ми задонапередно,
І труд у нас був — тільки для поем,
Хотіли воскресить ідею мертву —
Крушить “до основанья, а затем…”
А потім брат стріляв у свого брата,
І поділився люд на кольори.
І вождь вусатий взявся будувати,
І гнав до ями, й голодом морив.
Які пісні йому співало стадо?
Скількох з нас переїхав власний віз?
Аж доки лисий, навіжений дядя
Пообіцяв усім нам комунізм.
Та не дійшли. Тепер хоча б поїсти.
Й не розірвать доношені штани.
Хто краще шкіри драв: чи комуністи,
Чи нині новоявлені пани?
Накралися… А пики носять гордо.
На них костюми аж тріщать по швах.
Вони у душах мають тільки чорта,
А свічку Богу ставлять у церквах.
…Між небом і пшеницею вже маки,
Мабуть, таки навічно відцвіли…
Чи доживемо до нової травки?
Чи скажуть археологи: “Були…”
III
Двадцятий віче! Як же тебе звати?
Бо ти ж не тільки звалище параш.
Який не був…
А де ж тебе дівати?
Який не був…
А був і будеш НАШ.
Куди йдемо? Не знаємо, для чого?
Попереду немає маяка…
Та по тобі дитинство босоноге
Від сторожа баштанного втіка.
Це у тобі ще світить тепла школа,
І над садами — бджоли золоті.
І не забути,
Не забуть ніколи,
Як глянули у серце очі ті…
Як син простяг уперше рученята,
Як донька лопотіла: “дай-дай-дай”.
Воно то так. Хоч нічого вже й дати,
Зате любов хлюпоче через край.
І наша хата зостається з нами,
Проміння зір у росяній траві.
І, слава Богу, що жива ще мама.
І в пам’яті — живі і не живі.
І не вмира надія в світлу днину.
Стрічаєм новий вік, століття, рік.
Яка не є. Та все ж і Україну
Ми донесли таки в тридцятий вік.
Як ніде жить — живіть тоді у людях.
Грошей нема — багатство в душах є.
Бо головне — це розуміть:
Ми будем!
І ми ще слово
Скажемо
Своє.
