Коли вночі мені не спиться,
Чи спогад роки одміря,
То серцем лину до столиці
По імені Комиш-Зоря.
Усе тут небуденно звично,
І поглядом — завжди сюди,
Де так дитинно-романтично
Щемлять у Юність поїзди.
Прожекторів блакитні кола,
Профіліровка — наш проспект.
В обіймах осокорів школа —
Найперший університет.
Там вчителів моїх неспокій,
А батько готував пасок,
Бо ми, забувши про уроки,
Втікали на Старий ставок.
Артур, Людмила і Микола,
не стримать рими у собі
Літературна перша школа
На тій похиленій вербі.
Ми там спили любові трунок,
І випускного шум і гам.
І навіть перший поцілунок
Навіки залишився там.
За світлофором стишу кроки,
Бо батько там і друзі сплять.
І селищу уже сто років,
І мамі – дев’яносто п’ять.
І вже нічого тут не вдієш,
Життя у плині літ згоря,
Тож хай довіку молодіє
Моя й твоя Комиш-Зоря.
