— Вітри загасять промені в очах,
Якщо ти не зволожиш їх сльозою…
Чекає шлях,
А мамина печаль
Однині буде зватись
Самотою.
— Загасять сльози ув очах огні,
Якщо ти будеш часто сумувати…
Як всі матусі,
Як усім — й мені,
Після “присядь-мо”,
Проказала мати.
А нам — іти.
Ми — діти.
Нам — іти.
Заземленим любов’ю дому отчого
Не боязко ступать крізь грозовіть.
Якби спитали:
— Хлопче,
А що ти
З собою в путь-дорогу взяти хочеш?
Я озирнусь,
А мама край воріт.
— Усе зі мною…
- Наступний вірш → Анатолій Рекубрацький – Назавжди
- Попередній вірш → Анатолій Рекубрацький – Дума про час
(Оцінок ще немає)