Тиша така музейна.
Клени до вікон туляться.
Тут молоді дерева.
Люди уже старі.
Колись ми її називали
Запросто: “Наша вулиця”.
Тепер ми її величаємо:
“Вулиця Матерів”.
Як вони нас хотіли,
війною й роботою зношені,
По п’ятеро було в кожної,
ба, й п’ятеро не межа,
Вони називали нас чудно —
Захарчиками і Прошами,
За тих Захарів і Прокопів,
що в землях чужих лежать.
Як вони нас лілеяли?!
Кравцями, шевцями, суддями,
Лікарями і адвокатами
для нас наші мами були.
Як вони тільки мріяли
вивести нас у люди,
Тепер ми людьми поставали.
Може, й заїдем коли.
Прикмети їх одинокості:
Садків ніхто не обтрушує,
До осені у палісадниках
квітів ніхто не займа,
Ні з ким навіть полаятись
за ту, на леваді, грушу.
На вулиці Материнській
ні в кого дітей нема.
Сопе паровоз на станції.
Вже пізно. Стежина. Віхола,
Та чомусь у кожній хаті
чеканням горить вікно.
Ось тут живе тітка Краснянська,
а тутечки — Лісовиха,
Вони не тітки давно вже.
Вони бабусі давно.
Не світиться у сусідів.
І тиша тут справді музейна,
Бо тут жила баба Гетьманша.
Баби тепер нема.
Добротний її будинок
порожнім стоїть мавзолеєм,
Я в шибку рідної хати
з надією стукаю: “ма?”.
