Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.
Аналіз вірша “Чому, сказати, й сам не знаю” Малишка
Вірш написаний у 1970 році ‒ в останній рік життя Андрія Малишка. Поет з кожним роком відчуває все більшу ностальгію за минулим, згадує дитинство і юність як найщасливіші часи свого життя.
Твір належить до жанру філософської та громадянської лірики.
Головна ідея вірша ‒ кожна людина має памʼятати про своє коріння, адже любов до своєї родини та Батьківщини ‒ це те, що буде з людиною до самої смерті.
Ліричний герой ‒ чоловік поважного віку, який живе спогадами про юність і найчастіше згадує рідне село. Можна сказати, що для Андрія Малишка цей твір автобіографічний.
У вірші використані такі художні засоби:
- Епітети ‒ «вечоровий», «круглий», «ревний»;
- Повтори ‒ «ота стежина», «мита-перемита», «одним одна», «ревний»;
- Метафори ‒ «живе у серці», «обрій землю обніма»;
- Персоніфікація ‒ стежина «пішла», «не повертає», «стеле цвіт», обрій «землю обійма»;
- Протиставлення ‒ темний луг (старість) протиставляється соняшникам із літа (молодості).
Твір насичений символікою:
- Стежина ‒ життя людини. Автор описує початок цієї стежини і її кінець. Вказує, що вона мита-перемита дощами. І цей епітет несе глибокий зміст ‒ один дощ прибиває пилюку й робить стежину акуратною, другий ‒ перетворює її на баюру з болотом, третій вкриває скоринкою криги. Так і людина, зустрічаючись протягом життя з різними випробуваннями, змінюється постійно;
- Цвіт біля серця ‒ щасливі спогади;
- Дощ ‒ час, випробування, оновлення;
- Вечір («вечоровий виднокруг») ‒ поважний чи навіть похилий вік;
- Ворота ‒ початок шляху, місце зустрічі й прощання, місце, де тебе завжди чекають.
Важливим нюансом є вказівка, що стежина одна. Це значить, що хатина призабута, до неї не збігаються з різних кутків десятки стежечок. Найімовірніше, з тої хатини лише зрідка виходять за межі двору батьки ліричного героя. І він сам, досягнувши певного віку. Все більше розуміє і їх, і їхні труднощі, і їхню самопожертву, проявлену, коли вони виростили дітей, дали їм все можливе й відпустили у світи.
Для ліричного героя та стежина стала тією, якою він вийшов у доросле життя, але ніколи не зможе повернутися назад у дитинство і юність, тож роздуми спонукають його читача замислитися про вічні загальнолюдські цінності. І зокрема ‒ згадати про ту свою малу батьківщину, яка є для нього дуже дорогою, проте згадують про неї часто тоді, коли уже не буде можливості прийти на такий рідний клаптик землі, щоб побачити все таким, яким воно було.
