Не на сон затуляла повіки,
до грудей приростала руками,
триста років – без чоловіка,
вже не жінка,
іще не камінь…
Витікання вогню і часу,
триста літ – ні душі, ні плоті,
незавершення непочатку
і мовчанки прадавня нота.
Прикладала до лона зілля,
ворожила та… на горішках.
Ніби сукня чиясь весільна,
білим-білим ставало ліжко.
І вона в ньому – біла-біла
(сніг розтане – навік зів’яне),
із грудей проростають крила,
вже – не жінка, іще – не янгол.
- Наступний вірш → Анна Багряна – По тілу – мов злодії
- Попередній вірш → Анна Багряна – Я в долонях Ваших тону
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші