Посаджено квітки.
Народжено дитину.
Написано один пристойний вірш.
Пора, душе, іти у самотину.
Не буде гірш.
Всього було потроху.
Слів – найбільше,
та кожен раз бракує слів простих:
як це життя здолать і смертю вирішить
себе самих.
А що чуття,
що оптимізм конвульсій,
сплеск насолод, – облиш.
Збирайсь, душе,
бо жовтень пхає в спину
свій невблаганний
журавлиний ніж.
