Мені болять твої прозорі очі
і профіль, що його не доторкнусь.
Душа пішла, словами не вернуть, –
і не мені цю прозорінь зурочить.
Таким покірним може лиш початок.
Нам суджено його не допустить.
Ягнятко тихе, тонкий глоду лід,
губів шерхавий мед, ртутинки винограду, –
обернуться на тіла товщ густу
і вигнання в хвилину після раю.
Тож благодать цих скронь благословляю
і словом незнання перенесу.
Само собою, вірші – в попелище.
Нащо тобі ця подорож сумна,
блукати день у день убогим віршем,
дитино виноградного стебла?..
