Ти не підеш від себе, –
шаркання капців у коридорі,
оголений виляск каструль,
крихти сухі на підошвах – от твоя story.
Множиш її хронікально – на нуль.
Бачиш оком – зелене хутро переходу,
полиск липкий ліхтаря,
стогін заводу, о сьомій, –
життя проминає не дарма (нє зря?),
але:
тягнеться вижимка лиць у толоці вагонній.
Ти не підеш від ночі,
смаженої риби, ламання підборів і пальців,
адже на кожнім хребтисто огнутому кроці
зором намацуєш теплий сукровистий смалець,
що напливає на кожну годину в році.
Тихо спливає смола, –
часу порожнє віко. Тріскає позіх рослин.
В каюті твоєї кімнати тоскно і мілко,
неначе урвалась струна
болісним струмом – на пальців вигин.
