Скільки вірші не пишуться – все наростає невтішність.
Скільки рану не стулиш – все напливає сльоза.
Подолавши стокроками чвалу зголоджену ніжність,
зруйнували в нестямі обіцяний Богом сезам.
Хтось гукав із роз’ятрин, хтось просто блукав, між дерева
розпустивши по вітру крихких голубів-голубів,
їх уже не зібрати і вже не з’єднати напевно
той розірваний лямент, той проножений спів.
