Леліяла-пестила вдовиця свого сина,
Останні копійчини пішли за навчання.
Хай виросте ученим теж і її дитина,
Полегшить йому жити лиш праця і знання.
Утомлена, не спала не раз і до світанку,
Мережила для сина сорочку-вишиванку.
Він вивчивсь, став багатим, у Львові жив розкішно,
А потім Краків, Штати, бо тут було вже тісно.
Колишня надіє, Іванку-Іванку,
вдягни хоч на свято оту вишиванку.
Можливо, згадаєш тоді Україну?!
І матір стареньку,
яку ти покинув?!
Самотню покинув…
Іванку-Іванку, вдягни вишиванку.
Спочатку писав зрідка про справи, про машини.
Тепер вже і не пише, часу нема – діла.
Вона ж зібрала знову убогі копійчини
І за здоров’я сина молебень найняла.
Сини-сини, соколи, таких тепер чимало,
Яким на Україні уже затісно стало.
Все найдорожче-рідне по світу розгубили,
Забули і про матір, і про батьків могили.
