Недобру зиму з оберемком бід
весняний вітер виштовхав у спину
та ще й узяв, жартуючи, закинув
суху гілляку на трамвайний дріт,
немовби вклав стрілу у тятиву,
смішну, безглузду,— так ото чепіти!
Мій добрий світе, мій найкращий світе!
Чи й я колись до того доживу,
щоб хтось за мною, ще живою, плакав,
бо жалю гідна, варта співчуття,
бо стала, як та зламана гілляка
на струмі електричному життя?
