Світить місяць на верби плакучі,
Припадає роса до землі.
Ох, як терпко, як солодко мучать
Твої губи нестримні, палкі.
Все чорнішають, глибшають тіні,
Ніби привид туман устає.
Знов не вірю, коханий, єдиний,
У намріяне щастя своє.
Знов боюся страшної розлуки,
Знову зради боюсь і брехні —
Ось чому так тремтять мої руки,
Ось чому мої очі сумні.
Ти цілуй до самого світання,
Прожени чорні сумніви геть,
Щоб повірила я у кохання,
Що святіше, сильніше за смерть;
Щоб повірила я в неминучість
Щастя, як в неминучість весни,
Щоб сміялися верби плакучі,
Під якими цілуємось ми!
