Відпускаю тебе на зимові вітри,
На цю довгу зиму нестерпну.
Йди, нарешті. І тінь, не забудь, забери
Над моїм життям розпростерту.
Самовпевнений, впертий, жорстокий, іди
Навпростець у свої круговерті.
Там розмінюйсь,
роздрібнюйсь,
розтринькуйсь…
Гляди:
З порожнечею прийдеш до смерті.
А веселість тобі до лиця, до лиця!
На здоров’я! Блазнюй собі далі.
Чую: чиста струна, що єднала серця
Грубим зашморгом світ мені давить.
Відпускаю тебе на зимову блакить,
Сніжних днів зрешетовану решту.
А як дуже і дуже мені пощастить —
То й себе відпущу нарешті!
Розхотілось назавжди таких ось пожеж.
На всі груди зітхну одразу.
Ну, щасливо.
Навіки не разом.
То чого ж ти стоїш, не йдеш?
