Як моя сповна відсидить в тілі
Строк непосидючая душа,—
Вирветься на Шлях Молочнобілий,
Як на луг некошений лоша.
І спрожогу, як мала-малеча,
Гулі понадбавши і синці,
Вріжеться в космічну порожнечу,
Вимірів-просторів манівці.
З холодом зіткнеться безпритульним.
Ось тобі твоя зрадлива вись!
Ледве-ледь розшукує відлунням
Голос чийсь далекий:
«Повернись!
Хай невдячна, хай зарозуміла,—
Повернись, така уже, як є,
Поки хоч один хтось в світі білім
Ще ім’я пригадує твоє!
Поки ще хтось молиться за тебе!
Стременом за Воза зачепись,
Шляхом Чумаків у рідне небо
Повернися, чуєш? Повернись!»
…І коли у вашім глухозим’ї
Холоду розірветься кільце,
І коли в відлизі невдержимій
Небо просвітліє, як лице,
Трісне хмар сірюща шкаралуща,
Виклюнеться сонце, як пташа,—
Це моя вернулась невмируща,
Небуттям знеможена душа.
