Сонет
Пірнув мій зір углиб, у синю просторінь,
Пірнув — і там замість землі звичайних меж
Він раптом уловив її круглясту тінь
І вибух захвату поніс від узбереж.
Щез порт, маяк, і мол, і рух тих комашин,
Між скель рудих себе я вже не чув — себе ж!
Всесвіт і я — та це ж хтось юний був один,
Що весело сміявсь між сизих безбереж.
Блищав у далечах десь парус, мов кинджал.
А той трьохтрубний ген ставав на край дуги…
Й спахнула у мені не радість вже, а шал:
Що друг морів забув земнії береги.
Що гордо трубами небес лани орав,
Що киль у безміри, мов плуга, він вривав.
