З тобою ніжно
ляже тиша ночі,
корінням в серце
заридають трави,
і каменем дозріє
чаша днів.
Тоді:
зірвеш листки
холодних слів
і зложиш
на німі уста.
Як жінка,
пригортатиме тебе
земля –
відчуєш біль
її грудей,
налитих соками,
джерел,
що тужать казкою
дітей
в дівочих снах;
джерел,
що виливають
музику очей
і наливають
голубим теплом
поеми брів,
пустивши
білих голубів
усмішки,
віддавши
наготу плечей
волоссю.
І пригадаєш,
що цвіте весна
бруньками молока,
що розриваються
чуттям
щедроти вечора:
росте,
хвилює,
плаче радістю,
зідхає квітами
бажанням тіл,
і ломиться
у стиску
кровобіг,
а плодом
нахиляється судьба.
І тут:
початок лірики.
Краса.
А ти:
зірвеш листки
останнії слів
і зложиш на уста.
