Із “Любов у трьох часах”
1
Зануривши голову у білу,
впадеш в заламані коліна,
тебе обмарить і повіриш
у нерозгаданості тіла;
в п’янкому мареві почуєш
її тяжкий гарячий віддих,
що піднесе тебе над неї
і кине в судороги білі.
2
заникаєш в білий папір
пополуднів
пригортаєш призначені для тебе
сторінки
невписані ще зовсім
і зневірений
западаєшся
між зимні ноги
3
Другого пополудня я чекав на дівчину в притворі. Сонце котилося стрімким узбіччям, падало в річку, яка спалахувала, корчилась від гарячі й летіла по камінню. А дівчини моєї не було. Сонце зовсім охололо в Стрипі, погасло в білих судорогах, клаптик місяця відбивався в плесі, а дівчини ще не було.
Миколаївську церкву обступили сліпі будинки, як жебраки з порожніми торбами, як каліки на милицях одвірків. На кладовищах виповзали з-під землі налякані коси і плакали до вітру. На кладовищах виповзали з-під землі налякані коси і плакали до вітру. На окопиську біліла з-під землі рука, прощаючись зі мною.
