Приїхавши до Америки, я працював посудомийником
1
На потребі нью-йоркського “давнтавну”
все було захоплююче того року:
блимаючі виклики неонів,
переяскравлені уста жінок,
пожмакана вата білого хліба,
якого я ніколи не мав вдосталь,
і навіть ланчонет на Верік вулиці,
де сотні тарілок, чашок і склянок
були приятелі моїм рукам.
2
Я працював лише два місяці
в тій забігайлівці
і вперше за десятиліття наситився,
Всі мене приймали мирно:
тарілки, які трималися долонь,
не падали,
власники-брати, гебрейської лагідности,
худенька італійка,
яка тоншала під кожним поглядом,
і широкозада Джоузі,
що розбовтувала і тривожила грудьми
густе повітря
і мій спокій.
3
Я працював лише два місяці,
та цілих двадцять літ
мене тривожили примари
ланчонетних снів.
Аж одного дня
я не витримав,
погнав до того ланчонету.
Коли зайшов –
на мене вдарила
вільготна чужість:
все переінакшилось за ті роки,
стало незнайоме –
люди, двері, стіни, навіть посуд.
В ту хвилину часточка мого життя
неначе розчинилася в пливкій реальності,
поблякла.
І не сниться більше.
Відтоді я почуваюсь,
наче мені вирвано кусок минулого.
