У чорний шовк
старанно загорнула груди
і спілість свого лона,
щоб перейти
холодно
крізь життя:
не знаючи,
ні болю родження,
ні сліз,
в яких живуть
пісні.
І тільки кінчиками білих пальців
просувала мертві дні,
як вервицю,
і почуття, мов квіти, укладала
між жовтими листками
молитовника.
І до кінця
вмивала руки
шепотом молитви,
щоб простягнути їх,
пречисті,
по чашу, виповнену вщерть
спасінням:
забувши
дати жебракові,
щоб помоливсь за гріх
її нежитого життя.
