Час зустрічі в полі
М. К.
1
Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.
Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.
2
Визираю тебе з-поза днів,
аж ти являєшся
в полі.
Зійди до мене схилом слів,
я вимовив цю мить у долі.
3
Нас відтінює гілкою берест,
коли ти стоїш
серед ночі.
Мене ж проникає непевність,
і никнутъ в темряву очі.
4
Наші життя розминалися мимо,
коли ти пристала, щоб
гілку нагнути,
коли нахилився світанок,
щоб я тебе міг досягнути.
5
Губи твої мають посмак роси.
Чому ти так пізно
прибула ?
В мою свідомість скрапує щомить
минуле.
6
Пригортаю тебе, а ти
весною хочеш мене
вразити —
та губишся в гущі років,
без тебе прожитих.
7
Відчуваю форму твою при собі —
чому ти така
молода?
Спішу за контурами твого погляду
і доганяю час.
8
Ведеш мене по словах до себе,
відхиляєш набік
минуле.
Поражений в серце чуттями,
стою розгублений і чулий.
9
Витираєш гілкою губи,
заходиш в моє
життя.
Дивлюся з острахом в рівні
безмірні поля.
Дві ночі кохання
10
Ключ тремтить у руці.
Заходимо в двері
одверті.
Торкаю пальцями твоє лице,
до пучок прилипають черти.
11
Вхожу у карі очі,
шукаю в них
пристанови.
Смугами тепле волосся
сповзає мені за брови.
12
Легка дрож оминає уста,
манить нагота,
полонить.
Зачерплю пригорщу волосся,
воно вихлюпується із долоні.
13
Усмішка звогчує губи,
злегка шаріють
щоки.
Я нахиляюсь, щоб з плоті
черпнути соків.
14
Торкаю струни чуттів,
звуком з нутра
здивований.
будяться соски від дотику
пучок зчудованих
15
Втягаєш мене у стать,
у темну гавань
дівочу.
Відсвіт розстанням дихнув,
туман за вікном торочати.
Час розлуки
16
Виїжджаючи, застаю
твою порожню
кімнату.
Смутком душу обдуло нараз,
передщемотом втрати.
17
Літак приземлився в О’Гер.
Відчуваю тебе з-під віддалі,
поринаю в твою відсутність.
Мислі дивно дрижать в умі,
мов на вразливій лютні.
18
Живемо у далеких містах.
Вже поля западають під
пам’ять.
Мушу щодень творити тебе
з клаптів згадок непевних.
19
Спорожніло кругом життя,
бо ти повсякчас
відсутня,
ходжу по днях з кута до кута,
спитує душу.
20
Кличу тебе з-поза днів,
навстіж себе
відкриваю
раз ти зайдеш у моє життя,
виходжу з нього немає.
21
Не вникаєш до крови мені,
не вникаєш до плоті
підійди хоч на віддаль душі
через час і простір.
22
Де ти мене примостиш:
в серці своїм,
чи при ньому?
Я волів би в сусідстві душі,
поза тінню карого зору.
23
Кресло вроду твою вночі
на білім папері
уяви:
і виводжу на канві чола
наполохані брови.
24
Знов відтворюю обриси уст,
звогчених дрожжю
на мить.
Знов під серцем невтишно
місце для тебе болить.
25
Начеркаю смугляве лице
і заходжу
у нього,
наче дзеркало, створений вид
відбиває мене самого.
26
Де ти мене примостиш?
В серці своїм,
чи при хаті?
Відсуваю віджилі роки,
щоб поменше місця займати.
27
Тоншають мислі, коли
з далини тебе
викликую;
хочу впасти на дно –
ти ж не стала криницею.
28
Боюся думати поза любов,
та думаю
безнастанку.
Засипую кручі годин,
кладку кладу в світанки.
29
Та кладку хитають сумніви,
вночі вона заростає
зірками,
і я тоді клонюся до споминів
і ховаюся за літами.
30
Зріють серпневі думки,
я ж молодію
нині,
вмочую в сонці плоди
і відкладаю у скриню.
31
Чую інтимніше світ,
чую тебе
думками,
щось у серці моїм щемить,
не розберу того щему.
32
Хочу тебе над усе,
хоч не хочу тебе
затінити віджилим.
Хоч і знаю, кохання мислиме й тоді,
коли немислиме.
Дві зустрічі
33
Приходиш. Кімнату обсіли тіні.
Вино на устах –
мов музика.
Тебе, нагу, на постелі
квітчаю гвоздиками.
34
Спиваю каре з очей,
стираю устами
усміх.
І стелишся молодим
тілом назустріч.
35
Цілую тебе цілу,
звогчую губи
у статі;
вдихаю тіла міцну
п’янливу м’яту.
36
Кохаю тебе, коли
уся віддаєшся
мені,
кохаю, віддаючись,
втрачаю оскому літ.
37
Кохаю тебе, коли
ласкавши мене
в ногах,
кохаю й коли блистить
світанок в твоїх очах.
38
Кохаю, коли в голубім
поранку голубиш
мене,
кохаю, коли вночі
сціловуєш сон з очей.
39
Кохаю тебе, коли
блукаєш в нутрі
картин,
коли на балеті мені
обдихуєш душу ясним.
40
Коли коливаєш здаля
гвоздики
квітом,
коли дороги біжать
у різні сторони світу.
41
Літак сідає в О’Гер.
Чую тебе з-поза віддиху,
вдихую з-позарання.
Нас закриває кімната,
наче шкатулка кохання.
42
Постіль накрита тишею,
обвіяна тілом
нагим.
Коли смієшся, то квіти
в оргазмі ростуть з клітин.
43
Обвиваєш мене чуттями,
щоб ми усі увідвох
у життя ступили.
Чи втримає нас на хвилях
кохання тремке вітрило?
44
Ведеш понад озером в обрій,
стягаєш присмерк
вдолину,
і хочеш піти по стежці,
що місяць на плесо кинув.
45
Нам треба було ступити
на місячну путь
тоді.
Бо кажуть, що вірне кохання
тримає людей на воді.
46
А як почала б поглинати
в розірване плесо
вода?
Боячись розвіяти світле,
відсуваю набік слова.
47
Літак відлітає з О’Гер.
Зависаю над ямоя
днів.
Без наших розмов-нерозмов
пустію в нутрі.
Два життя віддалення
48
Злітає листя з любови,
бушує вітер
по буднях.
Як перейдем до себе
крізь гори глухих полуднів?
49
Завішені над минулим
падаючи у
бувше, —
як простягнути голос,
мов білі руки назустріч?
50
Будні біжать по буднях,
відносять тебе
завії,
тільки напливи згадок
живлять мою надію.
51
Пишеш, що я тобі снився,
кохав уві сні,
милішав.
Картка ж паперу не лічить
оцю гнітючу тишу.
52
Живу плечима до себе,
мочаю перо
в атрамент,
та не приносить полегші
рядків невірний тетраметр.
53
Живу, немов відсутній,
мов у чиємусь
домі.
Не відчуваю вітру,
щоб обдувава свідомість.
54
Не чую голосу твого,
кохаю мов
не тебе,
затерплий, глухий до себе,
не чую, як час іде.
55
Де я тебе примощу,
неуявиму,
відсутню?
Сонце вибілює тінь твою.
Серце у щемоті тухне.
56
Складаю твою подобу
з куснів побляклих
надій,
але не можу її зцілити,
і кожен вираз — німий.
57
Сиджу в пустій кімнаті,
дивлюсь в порожню
душу —
яка же злива світла
її глуху обрушить?
58
Проходжу повз щодення,
себе сам
забуваю,
поражений минанням,
спокоєм облипаю.
59
Запавшися в безмов’я,
ховаюся за
згадки.
Кругом — біліють стіни,
кругом — застиглі статки.
Пора жовтіння
60
Час затирає спомини,
затуплює щемінь
втрати.
З мертвою в ложі любов’ю —
вже забуваю, яка ти.
61
Перечитую всоте спомини,
щоб зачитатися
в душу.
Внівець зім’явши гордість,
вчуся ставати бувшим.
62
Збираю з тіла дотики
уст твоїх, наче
вишні.
Засушую в книзі стокротики
“любить не любить” мислі.
63
Всоте сполоскую пам’ять,
змиваю твою
подобу,
щоб менше боліло серце
порожнім місцем по тобі.
64
Щоб заглушити розпач,
шукаю в природі
ласки.
Але думки ще більше
б’ють об мембрану мозку.
65
Кругом порожній простір,
не знаю, куди
ступити.
Не можу-бо вгадати,
в якім ти боці світу.
66
Минаючись з жінками,
торкаю їхні
душі,
що нутами прощання
нестерпний біль ворушать.
67
В тісноті лиць знайомих
чимраз стає
безлюдно.
Я блуджу й заникаю
в оглухлих пополуднях.
68
Де я тебе примощу,
немов засушену
квітку?
Дороги біжать на всі боки життя —
не коливає ніхто і нізвідки.
69
На скроні сідає мряка,
вникає темінь
зловісна.
Цього кохання не стало
ні на життя, ні вірші.
70
Час, мов туман, минає,
лишає мене
набоці.
Іду в густу стернину,
і місяць коле в очі.
71
Приходить пора жовтіти,
мов бір восени,
левади.
Полощу вечірні думи,
мов дикі гуси над садом.
72
Пора заходити в осінь,
немов у жовтий
притулок —
без шумування соків
квасити в діжах минуле.
73
В тиху годину дозріння
приходить пора
повніти.
Знадвору кигиче місяць,
замотаний бабине літо.
74
На споловілім полі
вітер гне
павутину.
Ступаю краєм життя —
пізня година.
75
З білого аркуша — згадки
всякають в глуху
бібулу.
Кохання стають побляклі,
коханці стають відбулі.
