Марії
1
Твоя відсутність
всмоктує мене,
росте, –
і я тоді
втрачаю напрямок
і зміст
себе.
2
Коли думаю
про тебе, –
ясність і тепло
заходять у зморшки
душі,
в тріщини
думок,
в клітини
тіла.
Тоді відмовляюся думати
про майбутнє.
Тоді забуваю тужити.
3
Хлипнувши
останки сну,
простягаю руку
і намацую форму
твого відсутнього тіла
в ліжку.
Нахиляюся над нею,
пещу,
цілую в губи, –
та вона не рухається.
Дихаю
на неї,
та вона не нагрівається.
Скільки треба любови,
щоб збутити її
до життя?
4
Неспокійний,
стягаю з себе
самотність
і виходжу.
Жінки
прикривають мене
співчутливими поглядами,
а дівчата
відвертають лиця.
Глянувши в вітрину,
усвідомлюю,
що я нагий.
Бо моя самотність
була усім добром,
яке я посідав
без тебе.
5
Пробую тебе
уявити,
але краєвиди,
в які ти зайшла –
неуявні.
Люди, з якими ти
перебуваєш,
задалекі.
Тому перекладаю
образ твій
з одного краєвиду
в інший,
з одної обстановки
в другу –
за кожним разом
трохи ближче
себе.
6
Всі ознаки,
які останньою помічаю,
добрі:
час змінив свій хід
і рухається
в напрямі до тебе,
віддаль
від східнього обрію
вибілюється
і стає проглядною,
пам’ять
розпогоджується
і відтворює твої
найтонші риси,
навіть я
стрясаю з себе роки
й рухаюся
в напрямі до тебе.
7
Не знаю, що мені робити
з почуваннями
до тебе.
Коли вкладаю їх
у рими,
вони зникають.
Коли кладу їх на папір
в рядки,
вони викрилюються.
Коли торкаю їх
пучками,
вони мнуться,
мов пелюстки.
8
Як я тебе люблю?
Як той тюльпан, що ледь
викільчується
з цибулини,
яку бентежить
терпкістю
весна –
і відчуває,
як його болять крихітні м’язи
на приморозі ранку,
як тремтить душа
на чотирьох вітрах.
Мов деревій, що
протискається
крізь камінь,
і його клітини
терпнуть
в місячному сяйві.
Мов деревій, що
протискається
крізь камінь,
і його клітини
терпнуть
в місячному сяйві.
Мов дерево, що задихнувшись шумом,
гілля встромляє
в небо.
Мов чоловік,
який забрів у пісню,
і жовті звуки
закривають йому очі.
