Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху смерть
у грудях.
Дай руку висохлу,
бо ломиться дорога,
ступімо крок,
ще поки в грудях смерть.
Бо що осталося?
Світанки
з зимними устами,
сухотні дні
і вечори
із запахом непитого вина,
неторканих губів,
невживаного тіла.
І ще краєчок
білого життя.
Ходім.
