І
Мов вітрила під вітрами,
Мчать листи і телеграми,
Аж упріли поштарі:
«Де Барвінок? Де Ромашка?
Відпишіть, коли не важко.
Повідомте дітворі!»
«Розкажіть нам про Тхоряку,
Що, мов лин, пірнув у мряку.
Де Будяк, що сіяв зло?
Де наш милий Коник Дзвоник,
Роботящий, наче слоник,
Цвіркотун на все село?»
«Чи пролинули лелеки
Далеч, повну небезпеки,
Непривітливу й лиху?
Чи Барвінка не згубили?
Чи орли їх не побили
На зворотному шляху?»
«Відгукнися, наш герою,
Бо весняною порою
Ждуть тебе сади й ліси,
Й без Ромашечки — ні в лузі.
Ні в полях, ні в лісосмузі
Теж не знаємо краси».
Довелось коня сідлати.
Превеликий шлях долати.
Збив я тисячу підків.
Обійшов, либонь, півсвіту,
Чабани, Поштову Віту,
Конча-Заспу, Васильків…
І в берізки, і в смереки
Я питався — де ж лелеки?
Чом так довго їх нема?
Без лелек блакить небесна
Ніби пісня безсловесна.
Ніби музика німа.
Розлилась весняна повінь.
Стовбур клена соку повен.
Верби хлюпають в воді.
Ось і жабка вже скрекоче,
І забігали охоче
Водоплавчики руді.
Раптом бачу на узгірку.
Зачепивши ранню зірку,
Замахав руками млин.
Проскрипів він: — Що нам вирій?
Вдома краще, як не міряй! —
Ген, вгорі — лелечий клин!
Хто — на першому лелеці.
Ніби в затишку, в безпеці.
Розвалився, як Мамай?
Поряд — дівчинка Ромашка.
Аж змарніла бідолашка…
Гей, дідівщино, приймай!
Зняв Барвіночок перчину.
Бойову свою шапчину.
Сяє лоскотно сльоза.
— Ех, якби нам парашути!
От би здорово стрибнути
Прямо в царство Гарбуза!
Приземлились точно в лузі
На торішньому галуззі.
— Що це? Знітивсь ватажок.
З-під крила — зоря-кровинка
Проковзнула повз Барвінка,
Побагрила моріжок.
Їх орли атакували.
Ледь відбились від навали
Край турецьких берегів.
У старого в грудях рана.
Штурмували ветерана
Ескадрильї ворогів.
Він не впав у чорну воду.
Шугонув до небозводу.
Рану сонечком пропік.
І тримавсь на високості.
Хоч гули від болю кості.
Не звернув ні разу вбік.
Подолавши смертну втому.
Дотягнув старий додому.
Крила звів, уже трудні.
— Я щасливий, що вмираю
На просторах Диво-краю,
Серед милої рідні…
Поховайте під горою.
Під вербицею старою.
На якій гніздо дідів.
Та не треба лити сльози.
Хай поплачуть верболози,
Котрі сам я посадив.
Всі похнюплено стояли.
Аж зігнулись, аж прив’яли…
— Поводирю, зле тобі? —
Підупав Барвінок духом.
Занімів, не вірить вухам,
І Ромашечка в журбі.
Всі любили цього птаха…
Та невже він, бідолаха.
Більше ключ не поведе?
Був він добрим головою.
Не хвалився булавою.
Але слово мав тверде.
Ще тримав якусь живинку,
Бо гукнув: — Агов, Барвінку!
Ось наказ, вчини як слід:
В Конча-Заспі є діброва,
В ній — ростина прездорова.
Дуб, якому сотні літ.
Під отим крислатим Дубом,
Дідуганом сивочубим.
Мчать сторіччя, як вода.
Кажуть, бачив він Добриню
Й Ольгу, київську княгиню,
Як була ще молода.
Парубійком кучерявим
Розмовляв із Святославом,
Сам тримав його коня,
Ярослав, що Мудрим звався.
Під Дубком цим роззувався,
Спочивав ясного дня.
Зрів він половців і обрів.
Червонів, курився обрій
Від татарської орди!
Меч співав, сичали стріли, —
Тут бійці списи гострили,
Наступали в три ряди.
Тут Хмельницький з Кривоносом
Тихо їхали покосом.
Коливаючись в сідлі.
Під Дубком житняк жували,
«Хмеля» й «Горлицю» співали.
Стиха дзенькали шаблі.
А загарбників-жовнірів
Полювали, наче звірів,
Козаки на цім лугу.
Ой, частенько в дні понурі
Лютували грізні бурі.
Дуб згинаючи в дугу!
Лиш сміявся він розлого,
Бо надійний корінь в нього
І гілки — трудівники.
Сяють жолуді на сонці…
Він у славній нашій Кончі
Простоїть іще віки!
Та не тільки довголіттям
І своїм козацьким віттям
Славен мудрий чарівник.
Добрий велет в буйних шатах
Він, цей Дуб, весни глашатай
І господар з року в рік.
Потаємне, дітки любі,
Є дупло у тому Дубі,
В ньому — скринька чарівна.
Навіть поночі — в промінні:
У коштовному камінні
Кожна в скриньці сторона.
А під кришкою з кришталю.
Мов за сонячною даллю.
Сяє дудочка мала.
Золота вона чи срібна —
До промінчика подібна
І гладенька, мов стріла.
Лиш торкни її вустами.
Поле вибухне житами.
Вкриє землю буйноцвіт.
Теплі зорі над гаями
Озовуться солов’ями.
Задзвенить щасливий світ.
Всяк почне гніздо мостити,
І у кожнім скоро діти
Запищать на всі лади.
Загуде сім’я бджолина
Щоб запліднилась рослина.
Затужавіли плоди.
Не сурмить вона до строку.
Тільки раз сурмить щороку
Попід Дубом віковим.
Хто ж сурмити має право?
Прислухайтесь, пильна справа!
Коли встигну — розповім…
Лиш струмки задзвонять радо.
Кличе Дуб Велику Раду
Зеленавим перначем.
Засідає звір і птиця
І достойний, як годиться.
Наречеться сурмачем.
Має діло й заковику:
Не призначать зроду-віку
Ані вовка, ні змію.
Треба бути дуже добрим.
Працьовитим і хоробрим
У роботі і в бою.
Той, хто вдачу іншу має.
Хай ту сурму не займає, —
Громовиця зіб’є з ніг!
Сурма відьмою завиє.
Знову холодом повіє,
І травицю вкриє сніг.
Мав я честь, сурмив три роки!
Але ось остайні кроки, —
Ні летіти, ані йти.
Заслужив, либонь, спочинку.
Тож весну ясну, Барвінку,
Провістиш за мене — ти!
Пам’ятай, що без сигналу
Все лиш тлітиме помалу
І жовтець не зацвіте.
Доручаю вам, малята.
Українські соколята.
Діло славне й непросте!
Вам удвох потрібно конче
Пробиватися до Кончі.
Дуб чекає сурмача! —
І на цім Лелека-воїн,
Слави вічної достоїн.
Тихо згаснув, як свіча.
В лузі вдарили оркестри.
Підняли Лелеку сестри.
Попливла труна важка…
Дядько Кріт могилу вирив.
Сотні сот птахів і звірів
Проводжали ватажка.
Кожен кинув шмат землиці,
А наверх поклали глиці.
Біля схилених голів
Став Барвінок на коліна.
Мовив: — Швидко і сумлінно
Так зроблю, як ти звелів!
II
Знов гуде весняний клопіт,
В темнім лісі — кінський топіт.
Навалилась ніч глуха.
Поряд з хлопчиком —
Ромашка,
Трохи Коникові й важко,
Але скаче, мов блоха.
Тягне холодом з діброви.
Наш Барвінок хмурить брови,
Слід спішити, річ ясна…
Повні тьмяної омани,
Сунуть вибалком тумани,
І весна — і не весна!
Де ж ти, сурмо довгождана.
Може, недругу віддана.
Хтось чужий заліз в дупло?
А від нього злістю віє.
Бідна сурма вовком виє.
Відганяючи тепло.
День і ніч летять малята.
Ніч, як море розіллята.
Притомилося дівча.
Притулилось до хлопчинки.
До Барвінкової спинки.
До козацького плеча.
А Барвіночок не в дусі,
Сум в очах і різкість в русі.
Щось весна йому — не те…
Скрізь — болото, непорядки.
Де город?
Лиш чорні грядки,
Все мов нехотя росте!
Де Гарбузик-товстопузик?
В насінинці ш,е Гарбузик!
Де Цибуля? Де Часник?
Під землицею пухкою.
Мов під теплою рукою.
Весь город надовго зник.
— От якби, Ромашко, літо, —
Хлопчик мовив сумовито, —
Зустрічала б нас рідня…
Пастернак би взяв цимбали,
І троїсті б нам заграли.
Як діждати того дня?
— Бач, напала нетерплячка!
Відійшла зимова сплячка, —
Все живе пішло у ріст.
Хоч простим очам не видко —
Розвиватимуться швидко
І стебелечко, і лист.
Дід Гарбуз тепер — дитинка…
Жовтувата насінинка —
Теплий сховок гарбуза.
Але скоро вийде з грядки.
— Ну й Ромашка! Всі загадки.
Мов насіннячко, луза!
Все ти знаєш, тільки — звідки?
— Ось два ока — щирі свідки.
Що знання беру з книжок.
Не читаю детективи,
А історії правдиві
Про весняний бережок.
— Не хвалися, грамотійко,
Знаєш поки що на двійку!
В мене — дудка на умі…
Не ятри книжками душу.
Скоро я до школи рушу.
Почитаємо й самі!
Ти міркуєш, я — ледащо?
А «Буквар» шукав я нащо?
Потрудився до ладу!
Знай, за морем, вірний слову,
Я вивчав турецьку мову.
— Кинь слівце!
— Хау ду ю ду!
— Розбишака, це ж англійська!
— Хай англійська, та не свійська!
Слухай далі: вас іст дас?
— Це ж німецька! Ти, Барвінку,
Маєш совісті краплинку?
Ти великий дуриндас!
— Я французьку знаю краще.
— Та мовчи вже, непутяще!
— От послухай: кес кесе!
Не в Марселі, не в Тулузі, —
Рве траву Марія в лузі,
А Іван телят пасе!
Розважаючись по змозі.
Скачуть друзі по дорозі.
Ніч — як кисле молоко.
Коник Дзвоник йде тихіше.
Нашорошивсь, гучно чмише.
Занімів і наш хвалько.
До Барвінкового вушка
Нахилилася подружка.
— Глянь, дві фари на шляху!
Краще б ти, Барвінку, збочив.
Щоб вантажник не наскочив.
Не вчинив біду лиху.
А зловісні жовті фари
Піднялися аж до хмари.
Блимонули звідтіля.
Коник Дзвоник закрутився.
Мало в яр не покотився.
Мов налякане теля.
Ледве втрималися друзі
У сідельці, на попрузі.
Що за погань лісова?
Засвистіли дужі крила:
— Ось де я вас перестріла!
Ну, здавайтесь, я — Сова!
Сподівалася, що в мишки
Відірву з нальоту ніжки.
А спіймала вас, малі!
Повечеряю гарненько.
Політаю, а раненько
Відсипатимусь в дуплі.
Закричав Барвінок: — Сово,
Непривітне чую слово!
Вид росою сполосни!
Кинь стращати, кинь сичати,
Я — Барвінок, я — Хрещатий, —
Бойовий сурмач весни!
Не про себе дбаєм. Сово, —
Від душі, не примусово
Йдем по сурму чарівну.
Чи тобі весна байдужа.
Чи тобі миліша стужа?
Починай тоді війну!
— Вдень цвітуть весняні квіти.
Нам вночі мишей ловити!
Що нам квіти? Пу-гу-гу!
Найсмачнішу в світі їжу,
Лісову солодку мишу,
Краще видно на снігу!
Свиснув хлопчик сумовито,
А Сова несамовито
Розпростала пазурі.
Підвелась Совина зброя
Над голівкою героя
В світлі ранньої зорі.
Темних крил зловісний помах.
Та й Барвіночок не промах, —
Недарма Хрещатим зву, —
Підхопив дрючка, як вріже!
Блимонуло око хиже.
Аж затіпало Сову!
Глухо вдарило, як в цемент.
Підняла Совиця лемент:
— Б’єш кого? Мене? Мене?
Та заходить низом, збоку.
Але коничок з наскоку
Копитами як утне!
Тут нападниця Ромашку
Уп’яла за мідну пряжку.
Дряпонула за плече.
Зняв Барвіночок перчину
І спотворену личину
Знову тріснув гаряче.
Де взялися слуги сірі,
І не птиці, і не звірі, —
Висловухі кажани.
Підняли Сову за крила.
— Ти диви — отетеріла.
Ну й добрячі стусани!
