VI
При льоточку, біля старту.
Подорожні бачать варту.
Документи! Хто такі?
Вартовий підносить лапку.
Щоб здійняв Барвінок шапку
І дорожні чобітки.
Охорона тут недремна.
Поряд крутяться даремно
Різні мухи та джмелі.
Де панує мир і дружба, —
Там військова пильна служба
В добрій шані і хвалі.
Не лінуються солдати
День і ніч охороняти
Спільний скарб — смачний медок.
Придивились, а в Барвінка
Голова і навіть спинка
Не пролазять у льоток.
— Хвилюватися не варто!
Вартові приносять кварту
Чарівної рідини:
— Пий, Ромашко! Пий, Барвінку!
Попили — й наполовинку
Стали меншими вони.
Ой, не дім, а насолода!
І теплінь і прохолода.
На порозі кілька бджіл
Крутять крильцями при вході
Вентилятори та й годі —
Вітерець від дужих крил.
Прорізають хату рами
Величезні, наче брами.
Пахнуть медом щільники.
Але в домі пусто й тихо.
Запитав малий Бджолиху:
— Де ж це всі трудівники?
Бджілка мовила: — В цю пору
Лине рій, мов куля, вгору.
Бо занидівся в зимі.
Поцвіли бджолині крильця,
У півсні набрякли тільця, —
Розумієте самі!
Почала Бджолина Мати
Рій до хмари піднімати
Млявим трутням на біду.
Женихи летять за нею, —
Щоб назватися ріднею, —
Доганяють молоду.
Але сердиться царівна,
Жодень трутень їй нерівня
І по силі, й по красі.
Відстають ліниві трутні,
Посміхаються на кутні, —
Без весілля гинуть всі.
В нас цариця — трудівниця,
Не якась тобі левиця, —
В неї тисячі малят.
Матка славно порядкує,
В нас ніхто не байдикує,
У сімействі добрий лад.
Раптом зала мов розквітла,
Затремтіло срібне світло.
Зала гучно загула.
Стрепенувся вулик-хатка…
— Ось, Барвінку, наша Матка!
Тихо мовила Бджола.
З-під біленької хустинки
Чорні очі-намистинки.
Повний стан, легка хода.
І усміхнена, і владна,
І рішуча, і принадна,
Тільки трошечки руда.
Сновигають охоронці.
Ніби щучки в ополонці.
Мають труту на жалі.
Підійшла царівна близько,
Уклонивсь Барвінок низько:
— Слава Матері-Бджолі!
Посміхнулась молодиця,
Теж вклонилась як годиться.
Лапку гордо подала.
— Бач, вернулися аж звідки!
Погуляйте трошки, дітки,
Маю деякі діла!
У світлиці сотні бджілок
Обліпили весь причілок.
Злі, як оси.
Що таке?
У весняну ясну пору
Ще немає медозбору,
А неробство їм бридке.
— Праця є! — сказала Матка. —
Закурилась наша хатка.
Мов цигани в ній жили.
Зверху мед, а що насподі?
Стане праці і в господі
Для робочої бджоли.
Що тут сталося з бджолою!
Хто з ганчір’ям, хто з мітлою
Мчать, аж вигнулись хребти.
Мов пустили молотарку, —
Заходились кожну шпарку
Мити, длубати, шкребти.
Після зустрічі такої
Матка зве в свої покої:
— Відпочинете з путі! —
Каже, сяючи, Ромашка:
— Слабачок — одна комашка.
Але ж сила у гурті!
Матка всілась не на троні.
На дубовому ослоні.
Мед торішній дістає.
— Пригощайтеся, гречаний!
Наблукалися, прочани?
Чи снаги вам ще стає?
Хлопчик гордо звів голівку:
— Змалку я люблю мандрівку
І кручусь, як вороток! —
Їсть Ромашечка потрошку,
А Барвінок повну ложку
Направляє у роток.
Так набив собі животик.
Що болючий навіть дотик.
Піт проймає сурмача.
— Я за медом скучив, друзі!
Де ще є такий в окрузі?
Сам біжить до калача!
— Стачить! — дівчинка сказала. —
Бо їдців тут повна зала.
А коли ще свіжий мед!
Час, Барвіночку, сурмити!
Вже потрібні бджолам квіти.
Відпочили і — вперед!
А Бджола: — Весною й літом
Ми також потрібні квітам.
Між стеблинок та гілок
Добуваєм насолоду
І для зав’язі, для плоду
Переносимо пилок.
Не запліднять квітку бджоли.
Не розвинеться ніколи
Покоління молоде.
Навіть велетень Гарбузик
Відімре таким, як гудзик.
Жовтим цвітом опаде.
І не буде ні городу.
Ані ягідного плоду.
Ані яблук, ні гречок.
Ні квасолі, ані вишні.
Бджоли в діда теж не лишні!
Начувайся, козачок!
Ви й не знаєте, можливо.
Що й медок — могутнє диво.
Дар ланів, нектар садів.
Мед — не їжа.
Мед — це ліки
Для недужого й каліки.
Довголіття для дідів.
Той, хто любить землю милу.
На меду здобуде силу.
Мов казковий Вернидуб. —
Так заслухався Барвінок,
Аж вогонь з очей-жаринок.
Аж смикнув себе за чуб!
— Звідкіля ж ця сила. Матко?
— Від землі, моє курчатко!
Від роботи сотень бджіл!
Той, хто щастя хоче мати.
Не шкодує для громади
Ані розуму, ні жил!
В давнину, малята, бджоли
Не роїлися ніколи.
Кожен мав свою нору.
Восени і взимку — холод.
Навесні — жорстокий голод
Мордували дітвору.
Підказало горе бджолам
Злидні бити спільним колом.
Подружитися з людьми.
Дружим чесно, дружим здавна.
Вулик нині — сила славна,
В колективі — дужі ми!
Ну, Барвіночку, спасибі,
Жде робота у садибі,
Прощавай, не забувай!
Зарясніє плодом осінь —
Знов до вулика запросим
На медовий коровай!
Обнялись…
При вході варта
Подала зелену кварту
Чарівної рідини.
— Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! —
Попили — наполовинку
Знову збільшились вони.
VII
Поки мчать малята далі
Крізь весняні тьмяні далі.
Чорні сили теж не сплять.
Є понурий ліс — Комора,
В темнім царстві Мухомора
Аж кипить ворожа рать!
Мухомор в червоній свиті
Очі звів несамовиті.
Заломивши капелюх.
Подивився вліво, вправо.
Підстрибнув і свиснув браво.
Налякав сестер-синюх.
Грізний цар усіх поганок
Вийшов з терема на ганок
Привітать свої полки.
З ним і почет, і цариця, —
Повнотіла Печериця,
Поглядає з-під руки.
Залунало: «Слава! Слава!»
Аж зірвалась з гілки гава.
Мухомор на мить оглух.
— Слава! Слава Мухомору! —
Посміхнувся цар і вгору
Підійняв свій капелюх.
Стрепенулась Печериця,
Занявчала, наче киця,
Продуділа звисока;
— Мухоморе! Мухоморе!
Нас ніхто не переборе!
Подивись, які війська!
По болоту, по галяві
Бур’яни гарцюють браві
На комахах і жуках.
Транспарант над першим взводом:
«Смерть садам! Війна — городам!
З Мухомором — у віках!»
Клишоногі командири
Одяглись в нові мундири.
З палашем завмер Вівсюг.
Ось Буркун, полковник бравий,
І Гострець, що прагне слави,
І Пирій, будячий друг.
Свинорий аж синій з люті.
Поряд — Грицики надуті
І Петрові Батоги.
— Яснозорий Мухоморе!
Наша сила — наче море!
Всіх Барвінків — до ноги!
Оточила царський ганок
Чорна гвардія поганок.
Раптом — що це?
Ледь живу,
У смугастих макінтошах,
Кажани несуть на ношах
Царську родичку — Сову!
Цар підвів ЇЇ за крила:
Що з тобою, тітко мила?
Чом зігнулася в дугу?
Та не будь я твій племінник!
— Відлупив мене… Барвінок!
Помираю! Пу-гу-гу!
Цар надувся. Печериця
Загарчала, мов тигриця.
Знов загойкала Сова;
— Згідно вашого наказу
Хтіла вбити їх відразу,
І сьогодні… ледь жива…
— Смерть Барвінкові й Ромашці! —
Поженем в одній упряжці! —
Загриміло навкруги.
Заволав Буркун: — За грати!
— Ні! На голову скарати! — Засичали Батоги.
Цар гукнув: — Сову — в карету!
І женіть до лазарету!
Бур’яни, рівняй ряди!
Що це в світі за порядки?
Знов сміятимуться грядки.
Розцвітатимуть сади!
Бур’яни гукнули хором:
— Уперед, за Мухомором!
Вмить оточимо село,
Корінці самі підкусим,
А на листя пустим гусінь,
Щоб і маку не зросло!
Мухомор гукнув;
— Увага! Ваша вірність і відвага
Нам, поганцям, до смаку.
Та лишім поспішність козам,
В боротьбі потрібен розум,
Їх не візьмеш нашвидку!
Лізьте поки що в розвідку,
Нерозквітлу нищіть квітку,
І стебло, і цвіт ланів.
Всі ростуть — і ви ростіте!
Бережіть буяння сите
Не для них — для бур’янів!
От коли подам команду.
Під штандар гукну всю банду.
Сам візьмуся за меча, —
Дружно рушимо до штурму.
Закопаєм в землю сурму,
Закатуєм сурмача!
Пам’ятаєте, босота.
Як розбив царя Осота
Ненависний цей малюк?
От не вийшло і з Совою…
Цей хлопчисько — з головою, —
Не настачишся шаблюк!
Слухай мій наказ, піхото!
Нам поглянути охота,
Як із муштрою діла.
Кроком руш! Не гни коліна!
Струнко! Що за дисципліна!
Партизанщина гнила!
Командири! Всі до мене!
Це не військо, щось зелене!
Як вчите? Не те! Не те!
Перестріне вас Барвінок,
У великий зв’яже віник
І підлогу підмете!
Ваша армія бездарна.
Бо немає командарма.
Всяк хитрує, ловить гав.
Генерал потрібен бравий.
Щоб підніс військові вправи.
Щоб карав і вимагав!
Раптом каже Печериця:
— Розбишаки, поборіться.
Киньтесь тут, біля вікна!
Переможцю, хто за шию
Візьме всіх, — мундир пошию
З генеральського сукна!
Не чекаючи наказу,
Свинорий схопив відразу
Буркуна за петельки.
Сплівсь Вівсюг із Батогами,
Б’ються Грицики ногами,
А Толобан — в кулаки!
М’язи в кожного заграли.
Дружно лізуть в генерали.
Аж тріщать масні чуби.
Мухомор упрів від сміху:
— Ой, спасибі вам за втіху!
Ну, хлоп’ята! Ну й дуби!
Реготалися Синюхи,
Наче впились варенухи.
Печерицю корчив сміх.
Свинорий підняв гармидер.
Хтось у нього вуса видер.
Кожен дихав, наче міх.
Та зненацька, дивне діло.
Щось в посадках засопіло.
Мухомор напружив нюх
І скривився;— Пахне круто!
Добрий дух, немов отрута!
Аж занудило Синюх.
Щось кошлате рачки лізе.
Мов ліхтарик, око сизе.
Геть подертий кожушок.
Вітерець гойда чуприну,
Аж пригнув бридку тварину
Більший вчетверо мішок.
Мухомор гукнув: — Тхоряко,
Не вдавай із себе рака!
Любий брате, звідкіля?
Закордонні чув я вісті.
Ніби маєш тисяч двісті
Від Бамбука, короля!
Тхір підняв угору лапки.
Без штанів він був, без шапки,
Простогнав: — Здаюсь в полон! —
Усміхнулась Печериця:
— Не жартуй, заморська птице!
Де банани, де нейлон?
Де смарагди і сапфіри?
Чи привіз ти сувеніри
З тих країв, де вічний рай? —
Тхір підліз до Печериці:
— О царице, бий по пиці, —
Тільки сміхом не карай!
За великим океаном
Став я дійсно справжнім паном,
Для роботи мав мужву.
Заробляв на Каві гроші, —
Сотні сот у дні хороші!
Мислив, так і доживу…
Та з появою Барвінка
Почалась нова сторінка
У моїм записнику.
Після повного розгрому
Ми втекли з аеродрому
На швидкому літаку.
Цар Бамбук позбувсь корони,
Я — майна і охорони.
Полетіли ми з царем…
Чи колись рабам віддячим?
Летимо удвох і плачем,
А куди — не розберем!
Але раптом… Що це? Звідки?
Гучно вдарили зенітки.
Лихо, лишенько моє!
Вийшло так, що ми летіли
Не туди, куди хотіли.
Зрозумів я, де ми є!
Бачу, б’ють не для салюту, —
Ухопив я парашута.
Тягне й цар: — Віддай мені! —
Я кричу:— Прощайте, царю!
Побувати ще раз марю
На дідівській стороні!
У Бамбука — очі рогом.
Я крутнувсь і в люк прожогом.
В люте ревище вітрів.
А літак з царем Бамбуком
З журним клекотом і гуком,
Наче свічечка, згорів?
І хитало і гойдало,
Приземлився вельми вдало
На якомусь пустирі.
Вартові, немов шакали…
Я — в кущі.
Не розшукали
У колючім чагарі.
Замість того щоб радіти,
Я не знав, де ноги діти.
Превеликий тіпав страх.
З горя листя їв торішнє,
І ховався, бо нелишнє.
По байраках та ярах.
Не втрачав надій, одначе.
Якось бачу. Коник скаче.
Не повірилось очам:
Затряслась моя сивинка.
Коли я пізнав Барвінка, —
Мчав на Конику з дівчам.
Стежечками потайними
Я побіг слідом за ними.
Наглядав за сурмачем.
Та зненацька — вража сило! —
Аж завив, бджола вкусила
На городі, під кущем.
Цар гукнув:
— Признайсь, куркулик
Що в мішку тримаєш?
— Вулик,
Повний лютої бджоли!
Я в льоток запхнув ганчірку.
Залишив маленьку дірку,
Щоб, конаючи, жили.
Заскрипіла Печериця:
— Чули ви дурного биця?
Хто ти — пасічник чи звір?
Наділив царя бджолою,
Роздратованою, злою, —
Чудернацький сувенір!
Але цар сказав: — Царівно!
Не хвилюйся, дихай рівно!
Тхір нам послугу зробив.
Коли рій у нас в полоні —
Перемога на долоні!
Найдорожчий із скарбів!
Хай тепер квітують квіти!
Бджолам їх не опилити.
Облетять, як папірці.
І не буде ні городу.
Ані ягідного плоду, —
Пропадуть і стрибунці!
Струнко, браві командири!
Годі вам псувать мундири, —
Між собою, знацця, мир!
А командувать військами,
І жуками й будяками.
Буде він… фельдмаршал Тхір!
Лють скривила Свинория, —
Не збулася давня мрія!
Впав Буркун, зітхнув Пирій.
Мухомор обняв Тхоряку:
— Одягайсь, бери ломаку,
Військо муштрою погрій!
Скочив Тхір, помивсь в ковбані
І відразу ж після бані
Одягнув новий мундир.
Бур’яни гукнули хором:
— Уперед за Мухомором!
Хай живе фельдмаршал Тхір!
