VIII
Ліс шумує, ліс вирує.
Всім свій затишок дарує
В дуплах, норах, на гіллі.
Скоро будуть новосілля,
І заручини, й весілля
У достатку і теплі.
У сосні кипить живиця.
Килимком стає травиця.
На полях земля масна.
З липи Шпак зробив сопілку.
Щоб дражнити Перепілку.
Сойка гейкає: Вес-сна!
Коник Дзвоник легко скаче.
Серце в Коника воляче.
Зайчик бігати навчив.
І Ромашечку й Барвінка
Луг і ліс вітають дзвінко.
Як почесних сурмачів.
На мурашнику — мурашка:
— Стій, Барвінку!
Стій, Ромашко! —
І мурашки звідусіль.
Рушничок несуть, сердежки,
А на нім — півні й мережки,
А на ньому — хліб і сіль…
— Друзі саду! Друзі лісу!
Дайте перцю злому Лису! —
З мурашиних чути лав.
Подають хлібець Барвінку, —
Відломив малий скоринку
І до вуст її приклав.
— Знай, Барвіночку, що скоро
Битва з військом Мухомора.
Мурахи за меч взялись!
Короїдів, гусінь хижу
Поб’ємо собі на їжу,
Порятуєм рідний ліс!
Погукаєш — ми до бою
Поряд станемо з тобою.
З нами бджоли і птахи!
I, мечі піднявши вгору.
— Смерть цареві Мухомору! —
Закричали мурахи.
Хлопчик вигукнув:—Мурашки!
Ви солдати й роботяжки!
Отже, спільні в нас діла!
Ми ж удома, не за морем!
Бур’яни гуртом заорем.
Бо від них багато зла…
IX
Аж нап’явся Коник Дзвоник!
Мов відважний прикордонник,
В даль Барвінок полетів.
Козака неспокій точить,
До мети спішить —не збочить.
А Ромашка й поготів!
Ну й дівча! Твердої вдачі!
Задає в путі задачі.
— Скільки буде п’ять на сім?
— Тридцять п’ять! Ага, Ромашко!
— П’ять на п’ять?
— І це не важко!
Двадцять п’ять, відомо всім!
Круча збоку виринає.
Шлях вода перетинає.
Хвилька зводиться ребром,
А на боці протилежнім
У затоці чорним лежнем
Ледь видніється пором.
Над шатрами верболозу
Пролунало: — Пе-ре-возу! —
І відлупило здаля.
В осоці на тому боці
Крутонулись ноги босі.
Виткнувсь носик з-під бриля.
Взяв поромник мотузяку
На округлу залізяку,
І поплив пливучий міст.
А на дядьку — синя свитка.
Жовтий бриль, очей не видко.
Але що це ззаду? Хвіст!
Підпливає. Ось і берег.
Чути хвильки тихий шерех.
Коник скочив на пором.
Підійняв Барвінок списа,
Закричав:— Тримайте Лиса!
Не пручайсь! Прошу добром!
Мовив Лис: — Привіт, герою!
Певне, цю первісну зброю
Ти привіз від дикунів?
Я пустив вас до порому
І за це мене, сірому,
Переслідує твій гнів?
Хто мені два зуби вибив?
Якби я тоді… не схибив…
Ми обоє не святі.
Хочеш битися? Не вдасться!
У труді пізнав я щастя.
Зуби вставив золоті.
Домовитий став, мов курка…
Як північна чорнобурка.
Засріблився від сивин. —
Опустив Барвінок списа.
Придивляється до Лиса.
Бачить — плаче Лисовин.
Похилився, крутить корбу.
Мов за хвіст поцупив кобру.
Лис… почав… життя нове?
У Дзвіночка і в Ромашки
У очицях — ніби цвяшки…
А пором собі пливе.
До Ромашки, до Барвінка
Посміхається хмаринка,
Миє пір’ячко в воді.
Лис промовив: — Правда, гарно?
То дарма, що трохи хмарно…
Добре тим, хто молоді…
«Може, справді став він добрий.
Поки я літав за обрій? —
Думу думає козак. —
Має ж голову добрячу.
Поламав хижацьку вдачу,
У житті буває всяк…»
Лис очиці втер полою:
— Бий обухом, ріж пилою.
Списом штрикай, але вір…
Давні вибрики забуті.
Вчусь заочно в інституті
І працюю, наче звір.
Ось і берег. Кинув сходні.
— Коли в нас… таке… сьогодні.
Прошу вас… до себе… в дім. —
За повіддя взяв Дзвіночка. —
Он і хата край лісочка.
Хоч води попить ходім!
Бережком, а потім лісом
Друзі тьопають за Лисом.
Стиха кривиться дівча.
За горбами, за ярами.
Біля струганої брами
Витягає Лис ключа.
— Ого-го! Живеш в палаці!
Заробив у чесній праці?
— Маю спадок від дідів.
Мій прапрадід Лис Микита
Був тварина тямовита,
Чим хотів — заволодів!
Прямо скажем, не безгрішний.
Був він дядько вельми втішний.
Син простого селюка…
Волелюбну мав натуру.
Від душі його скульптуру
Шашіль виточив з пенька.
Прадід Лис виднівсь при вході,
Генерал тобі та й годі, —
Люлька, хвостик догори…
Коли б їв він моркву й ряску, —
Не про нього склали б казку.
Постать, що не говори!
Прив’язав коня Барвінок,
З двору глянув на будинок.
На цяцьковані стовпи.
Дах червоний, з черепиці.
В Лиса усмішка на пиці:
— Що? Сподобалось? Купи!
Закричав Барвінок: — Годі!
Я — Барвінок! Я — в поході!
Не люблю приватних нір.
Коли так, не дійдем згоди!
— Прошу, прошу до господи.
Жарти, хлопчику, повір…
Ось і затишна світлиця,
Господиня гостролиця
Усміхається гостям.
Лис узяв під ручку Лиску,
Прихорошену до блиску:
— Це дружки мої, затям!
Повели в кімнату дальню.
Стало ясно, що в їдальню.
Пахло перцем і борщем.
Не кормушка, не корито —
Стіл по-царському накрито,
Не такий, як під кущем!
В мисках квашена капуста.
Бараболя в шкварках тлуста.
Паляниця негливка.
Ще й вареників макітра.
Поряд з рибою — півлітра
Жигулівського пивка.
В нафарбованої Лиски
Голосок немов з колиски:
— Готувала все сама! —
А Ромашка:— Бачу, Лиско!
Але Конча, ой, неблизько!
Засідать — часу нема!
Руки змили — їсти сіли.
Частували їх щосили:
— Їжте, пийте досхочу! —
То, здавалось, дружби вияв.
Хлопчик мовив:— Як я мріяв
Про тарілочку борщу!
Лис, відкривши пива пляшку.
Скоса глянув на Ромашку,
Влив Барвінкові й собі.
— Повні щирої надії.
Проковтнем за спільні дії
У великій боротьбі!
— Зупинися, хміль — отрута.
Що кладе на ноги пута! —
Це Ромашин голосок.
Та малий зробив ковточок, —
Діл хитнувся, як місточок,
І посунувсь, мов пісок.
Наш Барвінок — хлопець крепкий.
Хоч позбувсь одної клепки —
Не змінився на виду:
— Що за шум? Яка рахуба?
Скоро будем біля Дуба!
Засурмлю — хау ду ю ду!
Лис: — Хильнімо ж до останку! —
Та Ромашка з пивом склянку
Геть пожбурила, в вікно.
— Бити посуд — хлопська звичка! —
Просюсюкала Лисичка.
Лис підвівся:— Но-но-но!
— Те, що сталося допіру.
Залікує люлька миру!
На, побільшає думок… —
Взяв Барвінок в Лиса люльку,
А Ромашці—тицьнув дульку—
І ковтнув страшний димок!
Замакітрилось в голівці,
Опинився на долівці
Легковажний козачок.
Лисовин підскочив: — Лиско!
Ремінцем в’яжи дівчисько!
Поламай хутчій дрючок!
Та дівча схопило списа.
Штриконуло в писок Лиса
І стрибнуло у вікно.
Коник їй підставив спинку
І поніс, немов лушпинку.
Як у справжньому кіно.
Вгору кинуло й Барвінка,
Та не гнулися колінка.
Ухопився за стільця,
Але стіл підставив ніжку.
Так поцупили, мов мишку.
Нерозумного курця.
Лисовин сердитий в Лиску
З холодцем пожбурив миску.
— Де Ромашка?
— Ген, в ліску! —
У кутку стогнав Барвінок…
Ліпше смертний поєдинок.
Ніж сидіть на мотузку!
X
Лис розсівся на канапі.
Перстеньки на кожній лапі,
Вже й забувся про пором.
Про найбільшу в світі драму
Строчить фототелеграму
Вічним гусячим пером.
«О могутній Мухоморе,
Хто земний тебе поборе?
Низько б’ю тобі чолом!
Знай, Барвінок — у полоні.
Рве мотузку на ослоні.
Здавсь без бою, за столом!
Хто хитріший? На Барвінка,
Що забрьохався, мов свинка.
Поглядаю звисока!
Хочеш виміняти бранця?
Шли ягницю чи баранця
Й на додачу — гусака.
А з Ромашкою — промашка.
Утекла від нас Ромашка.
Не дівча — козак Мамай.
Ну до чого ж б’ється кріпко!
Пурхонула, мов куріпка.
Біля Кончі переймай!»
Тут і хлопчик звів очиці.
У ротку, як від гірчиці.
Спрага — випив би ріку!
Чи насправді, чи від зілля
Ніби знизу, з підземілля
Донеслось: — Ку-ку-рі-ку!
Чарівний забутий голос…
Щось у серці розкололось…
Пригадались ліс і луг.
Знову Лис наповнив чарку:
— Це… в моєму зоопарку
Голос пробує твій друг!
Ти ж юннат, поглянь, будь ласка!
Не дурій, бо схопиш паска! —
І потяг Барвінка в льох.
Спалахнуло світло тьмяне. —
Як здоров’я, громадяни?
Всі живі? Ніхто не здох?
По кутках — залізні клітки.
Придививсь Барвінок — звідки?!
Поряд з Півнем — їжачок.
Поряд з Білкою — Куріпка.
І в акваріумі Рибка.
Далі — Зайчик-Сірячок.
Півень зойкнув:— Ку-ку…рі-ку!
Порятуй мене, каліку!
— І мене! Мене! Мене! —
Серце птаха і звіряти
Ніби вирвалось за грати.
Щось принизливе, страшне!
Лисовин розреготався:
— Рятівник ваш — сам попався!
Залишився без чобіт!
Вас ніхто не порятує,
З вас дружина приготує
І сніданок, і обід!
Мовив хлопчик:— Лисовине!
Весь твій рід ганебно згине.
Як проллєш невинну кров! —
Хмикнув Лис, повів бровою:
— Був би, хлопче, з головою—
Лис тебе б не поборов!
Спалахнув, як трут. Барвінок,
Вдарив ніжкою в простінок:
— Ще побачим, хто глупак!
На твоїй, хитрюго, шкурі
Навіть зайчики і кури
Танцюватимуть гопак!
Витяг Лис ножаку з піхов,
А вгорі мов танк проїхав,
Заревло, як землетрус.
На гладкого Лисовина
Попливла землі лавина.
Обваливсь пудовий брус.
Так з ножем і ноги витяг
Той, хто жер батьків при дітях
І звіряток при батьках.
Кривдив птаство, рибок, звірів.
Бо в саму лиш підлість вірив.
Чим і славився в віках.
Дим і порох.
Осьде східці…
Швидше вибратися звідси!
Стогнуть брили кам’яні.
Розшукав Барвінок шпарку.
Довго ліз, побачив хмарку
І Ромашку на коні.
— Ой, Барвіночку Хрещатий!
Чи карати, чи прощати?
Дам напитися йому! —
Звівши писка, наче дрюка.
Хекав стомлено Захрюка
Весь у куряві й диму.
Рохнув: — Ну, білоголова,
Я дотримав свого слова!
Лисів знищено барліг!
А тебе, чудне створіння,
І за пиво й за куріння
Відлупив би, коли б міг!
— Не сварись! — гукнув Барвінок. —
Там ще декілька тваринок
Під землею, у льоху!
Порятуй — напишуть казку,
Як давав Захрюка тряску,
Розламав тюрму лиху.
Вмить кабан пробив просвіток —
Розчинились двері кліток.
— Будьте вільні назавжди! —
Пурх — за Півником Куріпка,
Не рвонула тільки Рибка,
Бо не може без води.
Бранці крикнули: — Спа-си-бі! —
Повернули волю й Рибі,
Дружно кинули в ставок.
Загорланив бравий Півень:
— Отепер високий рівень!
Мчу на ферму, до дівок!
Посвітлішав і Захрюка:
— Заслужив ти, хлопче, бука
Та завбільшки з цю сосну!
Як збагнув свою помилку, —
Закидай печаль на гілку
Та прискорюй нам весну!
