Понад похмуре, чорномуре бердо
підносив замок кам’яний свій жест.
В нім сивий мешкав цар, мов срібний жезл;
в льохах тримав рабів своїх він твердо.
Навколо замка виросли крокос,
повій з-під листя вій глядів на жердь.
Щораз то більш впадало в погріб жертв,
неначе б хто косив тяжкі покоси.
Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.
Геть! З льоту творять інший світ в надії.
Побачив цар ті тереми новії
та став тоді своїх рабів рабом.
Цей цар — це я, палац — душа моя,
бунт — сон, раби — мої померлі мрії.
