Блакитну плахту неба передер
нараз, мов тишу грім, червоний серп;
мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
повітрі пах припалений чабер.
Даремно воду ллють з криниць й озер.
Вогонь над голови пузаті верб
підносить косу полум’я, свій герб,
як віяло з рудо-червоних пер.
Стрункою шиєю верх стін і брам
хитає в сторону праву та ліву
З жагою дикою; його, жарким устам
кривавим віддиху безмежжя треба.
Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,
що сам не може підпалити неба.
