Солом’яні, руді, мутні краски
вже осінь пензлем сонця по городі
розкидує, й старій, гнилій колоді
подібні барвою стають листки.
На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,
горох журливо хилиться та й годі.
Босоніж буйний вітер біг по броді,
ногами топче мокрими стручки.
І опустіє лан, що цвів у літі.
Зістанеш ти самітний та німий,
в блиск дивлячись, що вічно той самий.
Хай дощ, хай буря, хай зів’януть квіти,
осліпнеш, почорнієш, та глядіти
не перестанеш ти ні… ми.
