В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п’яний, м’ятний запах винограду,
ряди пляшок, що в сповитку із моху.
В цю кучугуру, мов у землю соху,
вбиває час плісні кошлату шпаду.
Пляшки набрякнуть у тісноті спаду
і тріскають, немов струки гороху.
Вино в пісок усякне, червінь рож
увійде в зелень мохового прута.
І ми, буває, нашої також
бажаєм дійсності розбити стіни,
дарма що, може, кинувши їх пута,
ми б розіллялись на незнані ріні.
