Об лутки вікон спершися на лікті,
Із тугою притаєною стежим,
За тим, що квітло на грядках уліті
Обабіч втоптаної стежки.
За тим, що повнило чарки по вінця,
Що полоняло мислі нам буремно,
Котилось золотом, червінцями, —
Чого вже в пригорщ не зберемо.
