Барвисто на столі невістульки та й айстри.
— Чому спинився ти, поник, примхливий майстре
сонетів міряних, розкотистих октав?
Чом зошита згорнув та й олівця одклав?
Тож осінь вже. Дощі і вересневі громи.
І мов Овідію колись, забитому у Томи,
роковано тобі: пісень тремких плести
і до майбутніх слав мережати мости.
Чого ж ти прагнеш ось? Яких ще зір, поете?
— Не знаю сам. А втім — до Томів тих, до Ґети,
де зброя гомонить, вернувся б безваги —
у варварський мій край, на рідні береги.
- Наступний вірш → Богдан Кравців – Дзвенислава
- Попередній вірш → Богдан Кравців – Слово про Полковника
(Оцінок ще немає)