Сяє соненько, сяє,
До землі припадає,
Так, як ми припадали,
Нивоньки дожинали.
Із волинських жнивок
Як сонце світле до землі, до поля
я — дожинавши ниви — припадаю
і горсточку багатого врожаю
в козу в’яжу, щоб щастя й добра доля
і нарік не минали. На роздолля,
на озеро вечірнє, що без краю,
дивлюсь востаннє — ясен од розмаю
далекого проміння, як тополя.
Хвилина ще — і поруч із снопами
я ляжу втомлений і буду снити
у тиші ночі повній і німій —
про те, як сонце сходило над нами,
про дні шукань, блукання і гонитви,
про перший незугарний заспів мій.
