— Ти бачиш на сході вороних коней,
Повкриваних древніми паполомами,
Як виринають із сивого мороку?
Будуть тихо назад брести,
Будуть тебе везти…
В. Свідзінський: Зрада
Сріблом холодним сніг окриє перший
і зжовклий ліс, і поле, що спустіло…
Знеможена, тягнувши дряхле тіло,
вона раптово круг років завершить
і пташкою, тяжінь земну ізвергши,
на мить ізлине в дні, що квітли біло,
в життя, що перемогу нам трубіло
і рвалося у бій, мов буйний вершник.
У головах усівши, ще раз гляне
на мідні п’ятаки, що зір укрили,
на дум і крови незабарну тлінь.
І за хвилину продзвенить востаннє
прозорим тремтом, співом срібнокрилим
у неозору зоряну далінь.
