Вінок сонетів
I
У день весни, під образом Марії,
Травневої неділі — світанні,
Дзвінка й рожева, наче промінь ранній,
Лелітна і тремка, мов приторк мрії,
У городі левів і чародіїв,
Прославленім відлунням збройним брані,
На миру й воєн перемінній грані,
Напередодні злої веремії —
Родилась ти під співи солов’їні,
У пахощах конвалії і бозу,
В роздзвіння й розцвіт весняної слави —
Марією у радіснім молінні
Тебе охристивши на славу Божу,
Дано тобі імення Дзвенислави.
II
Дано тобі імення Дзвенислави
І приоздоблено ім’ям Лелітки,
В якому перел блиск і барви квітки
І неба синього плеса й заплави.
І променем тремтливим золотавим,
Життя клубочком крихітним, тендітним
На пеленах осоння перемітних,
Що добрі руки долі їх зіткали,
Леліла ти під щасним зором мами,
Під спів її невгавний колисковий,
Надхненням ніжности і туги славен.
І дні твої леліяно піснями,
Любистку зіллям й чарами любови
Вітчизни сонце щедре і ласкаве.
III
Вітчизни сонце щедре і ласкаве
Тебе ростило, пестило й ти квітла
Дзвіночком синім радісна і світла
В довкіллі радім козельців яскравих
На буйних луках Свіржових заплавин,
То щасним леготом і сміху й світла
Котилася незаймана й лелітна
По грядах рясту на хвилясті трави.
Зморившись від вечірніх пташок трелів,
Ти засинала на колінах в нені,
Під образом Пречистої Марії,
Щоб ранком знов спинатися на релі,
Котитися по Вислі всій зеленій
Роздзвінням сміху, радости і мрії.
IV
Роздзвінням сміху, радости і мрії
Була батькам ти — родові усьому
У ріднім світі щасному отому,
Що мир його окрилювали вії
Очей ласкавих діда, що святії
Бабуні руки — володарки дому,
Його тулили тепло й неутомно
І зогрівали в молитовній млії.
Та вдарив грім, знялася хуртовина
І з миру тихих молитов і дзвонів,
З любови світу вірного й надії
Вітчизни сонце, серце материне,
Тривожне, невсипуще й невгамовне
Під зорі провело тебе чужії.
V
Під зорі провело тебе чужії
За батьком, як в далінь пішов чужинну,
Понісши слова рідного жарину,
Невтримне серце мами — з вогневії,
Що пойняла оселі наші і надії
І з гнізд розбитих в люту хуртовину
Повергла всіх в утечу безупинну
Під хмародерні кам’яні озії.
Слізьми твоїми, що на віях висли,
Значились колії доріг Надсяння
І стерні піль росилися й отави…
Блистіли ними хвилі Сяну й Висли
Як ти злинала із тепліні й сяння
У світ холодних гордощів і слави.
VI
У світ холодних гордощів і слави
Каміннями гострим слалися дороги,
В ті грізні дні воєнної тривоги,
Як ранки й зорі сходили криваві,
Як із пишноти й величі в неславі
Чужі храми валилися й чертоги,
Як втікачам кривавилися ноги
В долинах Висли, Вагу і Велтави.
Та завжди сміх твій з рідного розмаю
Дзвонив крізь сльози леготом крилатим
І в Кракові й по бруках Братіслави.
І над плесами синього Дунаю
Барвінком українським розцвіла ти,
Дівчатком синьозорим і русявим.
VII
Дівчатком синьозорим і русявим
В роки скитання хмурі й сумовиті,
У підальпійськім зупинившись світі,
Вела ти з братом Гордієм забави
І злиднів болю, що мало не збавив
Весни твоєї, зазнавала в дні ті,
Щоб потім знов ясніти і дзвеніти
Уродою Лелітки-Дзвенислави.
Щоб знов цвісти і знову рятуватись
З-під пекла бомб, з помеж-руїн Берліну,
Іконою хоронена Марії.
І далі в світ безкраїй мандрувати —
В бездомному тіканні, без упину —
Крізь бурі воєн, зими-сніговії.
VIII
Крізь бурі воєн, зими-сніговії
У Франкенвальдських горах неосяйних
Спинилась ти в добу трудну розстайну
Із матір’ю і братом — в безнадії,
Без батька знов, — поки війни борвії
Не прогули, і в горстку одностайну
Не звів нас разом роджений над Майном
Пестун наш Юрій — брат твій і Гордіїв.
То звідти вже на хвилі океанні,
З руки твоєї злинувши ізнову
Нам путь проклала красна ворожіля.
І нині ти у хаті довгожданій,
В тоянднім місті Братньої Любови —
І квітне травень вже тобі тройзіллям.
IX
І квітне травень вже тобі тройзіллям —
Васильками, барвінком і любистком —
І в сподіванні любого намисто,
У мрій майбутніх золоте очілля,
Мов у корону вербну сімсот-гілля,
Ряснотну, наче сонце променисту,
Тебе вдягає повагом врочисто
Прамати роду твого із Поділля.
Тобі — в вінку розмайному, щасливій —
Вона готує придане багате,
Знанням і добрим досвідом зряджає —
І вже, пойнятий вод живих розливом,
Дорідний зіллям чарівним хрещатим,
Рясніє червень вроди урожаєм.
X
Рясніє червень вроди урожаєм,
Роздзвонює стодзвонно над тобою,
Даруючи буяння ряснотою
І повнотою радости і раю.
І кличе, вабить в далечінь безкраю,
Що квітла ранньою тобі весною,
Проміння злотом, срібною рясою —
Багатством щасним батьківського краю
В полоні червня дні твої і ночі,
І серця твого прочуття лелітне,
Як леготу досвітнього вітання.
Горять, іскряться цвітом яскрів очі
І все навколо зоряніє, квітне
Весілля твого радісним чеканням.
XI
Весілля твого радісним чеканням
Окрилені слова твої і кроки…
Ні пристрітом, ні повергом уроків,
Всім промислом меткого чарування
Не зупинити їхнього витання
Над миром мрії твоїх. Ввесь світ широкий,
Розлоги обріїв і рік розтоки
Твоїм радіють щасним сподіванням.
Про це пташки співають, невгомонні
Воркочуть голуби в кущах жасмину,
В садках розквітлих всього новосілля.
Про це вістують, б’ють у передзвони
Пісні дівочі, ткані без упину
Із чару слова, з горстки євшан-зілля.
XII
Із чару слова, з горстки євшан-зілля,
Із крихти запашної зелен-рути,
Що збереглися скарбом призабутим
Крізь дні тривоги, злоби й божевілля
В клунках вигнанців з рідного привілля,
Де цвіти пахнуть п’яно, де надхнуті
І тугою й коханням людські путі,
Де хліб запікся щирим сонцем й сіллю,
Сьогодні вичаровую рядки ці,
Мелодії пісень і гомін дзвонів,
Що ними серце сповнене докраю,
І їх сонетами зорянолицій,
Моїй єдиній, Богом даній доні
Я в батьківський весільний дар сплітаю.
XIII
Я в батьківський весільний дар сплітаю
Із побажанням щонайглибшим, щирим
Живі послання прадідної віри,
Благословення роду, що безкраїй,
Бабунь твоїх: тієї, що не знаєш —
Олени, що в засланні на Сибірі
Самотньо згасла, й Ольги, що в офірі
За внуків і дітей своїх згоряє.
І хресний знак освячень з-за могили
Дідів твоїх Степана і Миколи,
Переданий з небесного сіяння,
Єднаю з ними, щоб замкнути цілим,
Окресленим, чітким священним колом
Вінок сонетів в день твого вінчання.
XIV
Вінок сонетів в день твого вінчання
Завершую ще прозеленню тільки
Тремтливої барвінкової гілки
Змережаною в спогаду буяння
Про дні далекі, як з самого рання
Кружляли села рідні і присілки
Відлунням великодньої гагілки,
Розспіваним веснянковим вітанням.
В гагілці тій вели дівчата миром
Про хлопця, що сподобався, про вроду,
Злеліяну в любистку і в шальвії.
І нині він з’явився — Любомиром,
Тебе на міст калиновий виводить
У день весни, під образом Марії.
XV
У день весни, під образом Марії
Дано тобі імення Дзвенислави,
Вітчизни сонце щедре і ласкаве
Роздзвінням сміху, радости і мрії
Під зорі провело тебе чужії,
У світ холодних гордощів і слави,
Дівчатком синьозорим і русявим —
Крізь бурі воєн, зими-сніговії.
І квітне травень вже тобі тройзіллям,
Рясніє червень вроди урожаєм,
Весілля твого радісним чеканням.
І з чару слова, з горстки євшан-зілля
Я в батьківський весільний дар сплітаю
Вінок сонетів в день твого вінчання.
