Край насипів шляху погублені хатки —
і тужать в далечінь їх вікна і пороги,
мов очі тих людей, що їм ось тут роки,
а йшли колись уздовж залізної дороги.
Як на шляху — гудки, семафор, ліхтарі —
блідим, безкровним спліном їм серця холонуть,
щоразу вийде хтось із хатки на поріг,
чиясь рука розсуне на вікні заслону.
Мов ждуть когось вони з далеких тих світів,
мов кличе їх в дорогу поклик невгомонний.
А там — гогоче шлях, і поїзд пролетів,
і в серці завмирають стукоти і дзвони.
