А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли.
Із покутських гагілок
Плела вінки із рути ще малям,
цвіла у батька біло, мов калина,
аж поки доля кметевого сина
вродливій не привабила здаля.
Справляли їй весілля: спроквола
мастили коси медом, на коліна
хліби пшеничні клали, щоб нетлінна
була вона, родюча — як земля.
Йшли заміжжю літа — і, наче зорі,
рясніли їй сини і дочки завше
і внуки роєм ринули дрібні.
Ростила їх, кохала, в неозорі
чужі світи виводила, співавши
пісень про рутяні, зелені дні.
