Вгрузаю знов у грязь розхляпаних шляхів,
де слід людей захльостує сльота й болото,
де в обрій уп’ялись жердки трухлявих віх
і далеч загороджена хитливим плотом.
Здається: Зриви всі і кроків і думок,
дряглинь ота вільготна заглушить і вглине!
Та б’ється кров твердого ямбу молотком —
і над грузьким розливом глушини і глини
встає у заграві кривавий семафор
шляхів і шос майбутніх і мостів із криці,
що ними гомоном ясних, суворих строф
пройдуть колись полки й залізні колісниці.
