Одпливали хмари, даленіли зорі,
І рожевий ранок ізринав з води —
Як виходив з дому в далеч неозору
Хлопцем молодим.
Полоняли гори, і степи, й роздоли,
Все нові країни й обрії нові,
Вабили дороги і — ніде й ніколи
Не знав стриму він.
Звідував міста всі, безліч сіл обходив,
Поринав прибажно в глибах далини,
Пив дання мандрівне, і любов, і воду
З багатьох криниць.
І в гординю вбившись, що міцний він дуже,
Що здолає світ весь, зможе люту смерть —
Пристрітом мандрівним тяжко занедужав,
Як гріхом осмерк.
Помутніла далеч, взявся млою погляд,
І веселі кроки присмерк поглинув…
І забаг самотній, сам в чужому полі
Захисту і сну.
По вечірніх селах плентався в нестямі,
Гледячи для себе зморено кутка, —
Та цькували всюди горопаху псами
Люди й ворота.
По містах оглухлих стукав до в’язниці
І тривожив тишу чорнокутих брам:
Що немає місця в ній таким п’яницям —
Воркотіло там.
Ще добився любки, що в її раменах,
Що в її обіймах юний він згаряв,
Та вона жахнулась його — достоменне
Ніби опиря.
То вкінці до ночі облягів благати
Покручем болючим доволікся він,
Чей вона дозволить йому зорювати
Хоч би у рові.
Але ніч над горном чорним чаклувала,
Місяця купала й чаром світляним
Заснувала скелі, застуми провалля,
Гори й долини.
Всі шляхи освіли сяйвом перелиті,
В пустирях леліли пишні городи —
Очманів мандрівець і чманою в світі
Врочищ заблудив.
Блуд йому обмарив, помантачив кроки,
Плівся він невгавно напрощки й навмань,
Аж знеміг до решти з пристріту й уроків
І мани й оман.
Аж, освівши сяйвом місяця холодним,
Знявся він над гори, села і міста —
І по вежах, стромах, нетрях і безоднях
Сновидати став:
В неозіря неба поривався, плинув,
Мигунцем вплітався в голубінь ясну,
Безвісти минався — і не мав хвилини
Захисту, ні сну.
Біг Чумацьким Шляхом в тузі і тривозі:
Може зринуть ранку промені ясні?
Може спати ляже на Великім Возі
В сіні зорянім?
