То часом так: листаєш книжку ти —
і раптом кинеш…
Бренькотом ґітари
дрижать прибажно вуличні плоти
і млосним шептом пар провулок марить.
І в вікнах, що відкриті навстіжень,
цокочуть, невгаваючи, матрони,
що від гріха, спокус отих лишень
ще якось їх статечний вік хоронить.
І в сінях десь ув’язливо янчить
собачка, що її гуляти тягнуть.
І в-одно так…
Даремне дриготиш
осотаний у нересть буднів тьмяну.
Дзвінкі слова, як миляні жмурки,
як скло тендітне — образи барвисті,
розсипляться, розприснуть по вогких,
ослизлих чвирю тротуарах міста.
