Одбився я від серця Твого й дому,
де юність розцвіла рум’янолиця —
і полонила дні мої в’язниця,
мої дороги в далеч невідому.
Не раз я тугу вговтую й утому,
та спогадом горить і сном все сниться:
далекий дім і затишна світлиця
і Ти й казки Твої мені малому.
Казала Ти: “що не прокляття в бою
лягти від куль, коб тільки, як родився,
злиденно у неволі не вмирав ти!”
І я пішов, розстався із Тобою,
од серця Твого й рідних меж одбився —
і слухаю Твоєї, Мамо, правди.
