Одходить важко день, схиляється в прощанні,
промінням гладить сад і яблука останні,
що завтра зірвуть їх. Мов не було весни!
Доріжкою в поля і доня і сини
пішли гуляти ще веселі та щасливі,
листками гратися і рвати терен, сливи,
не мисливши й нам мить про далеч золоту,
що стеле їм шляхи в вишневому цвіту.
Услід їм дивимось, важкі від дум, мов віти:
тож завтра може так у світ одійдуть діти,
ми ж з поглядом тьмяним повернутим назад
залишимось самі, немов осінній сад.
- Наступний вірш → Богдан Кравців – Слово про Полковника
- Попередній вірш → Богдан Кравців – І знову хвилями
(Оцінок ще немає)