Богдан Кравців – Олені ревуть: Вірш

I

“А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнання долю злу й пропащу,
Який не баче рідних луговин,
— За мене ще майстерніше і краще
Вам оповів би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати Євшан”.
Юрій Клен: Прокляті роки

Не дні, не місяці — пливтимуть роки
Під зорями чужими! І далінь
Просторів міряних, доріг широких,
Городжених безвітряних долин —
Терпкою гореччю чужих уроків
Нам думи й кров обмарить, як полин…
Того ж — пробачте — посмак той терпкавий,
Що ним навіяні оці октави!

“То “Чумаків” солодкий восьмистих
Сп’янив мене в юнацькі дні колишні,
Розквітлі щасним чаром днів простих
І слів сопілчаних, як цвітом вишні.
Над вина молоді, дурманно-пишні,
Над строф дзвінких розмоленість ясну —
Терпку я ставлю стиглість полину”.

Це так — давно, колись — ще в Ріднім Краю
Мене наврочив чар витких октав,
Та ладу їм уже ж не пам’ятаю…
Одну з них тільки якось пригадав —
Цю другу — тут. Та хай же лають, чи не лають —
Я вплів її в поему цю, та ж прав
На те я нині: це ж її єдину
З октав колишніх всіх доніс в чужину.

І не гадав торік, як через Сян
Я навстріч дням недовідомим бродив,
Кидаючи навсоння запашне полян
І юности замріяні городи,
Що кришка слів — як зілля те Євшан —
Незримим чаром рідної уроди
і тугою калинових мостів
Вплететься так негадано в мій спів.

Тож хай же ще не раз в оці октави —
У гірчавінь настиглу полину —
Вплітаються промінням золотавим
Раптові спогади про мить ясну,
Як Рідний Край, про щасні і ласкаві
Далекі дні! — Не кину, не мину
Ясних гостей, їх любої гостини
В той час — як серце прозимінню стигне —

В ті дні — як гірко, зимно й холодно
Самому на чужині — як набридне
Дешевих слів і покликів вино —
Як зломізерні еміґрантські злидні
Гризтися стануть, як щурі, — й дано
Нам буде і брехню і глум і бридні
І їдь єхидну, зради ржавий ніж,
Сприймати від одурених невіж!

Тож може спогади оті далекі
Змережані в тремку барвисту нить
Навсоння рідного — немов лелеки —
Над нами пролетять — і щасна мить
Вагітна пошумом їх крил і клекіт
Невтишний їх — нам чаром полонить
Злорадні думи й серце перевите
Троюдним ядом чвар несамовитих…

І може в глибах стьмарених очей
Займеться зразу полум’я багряне —
І прибагом нестримним в мент оцей
І жили кров розжевріла нагряне:
Порватися!.. бігти туди і — як Антей —
Припасти до Землі!.. І нездоланним,
Могутнім — як Вона — устати знов
І хрест нести, що нам його дано!

Вона ж — Земля — нам владарка єдина
І мати снів і нашої яви!
Уже ж у нашій, як в Її крові…
Простить ачей Вона блудного сина
І гріх його, що в бурю й буревій
Лишив Її напризвіл, на поталу
Ненатлого, зненависного валу…

Сімома врізами кривавих ран
Несемо в серці зморене обличчя
Отчизни нашої — Її, що бран
І кігті загрібущого галиччя
І в’їдливий, нанозливий дурман
Змогти наважили… Зове нас, кличе
І вабить безпересталь — як синів —
То піснею, то тремтом ніжних слів!

То ж — Їй що зично так, що безустану
Приводить нас до себе в світ ясний,
Що рідним словом, як данням Євшану,
З чужого одчаровує, то Їй:
Всі пориви, всі думи й доостанню
краплину крови — в спів нескладний мій,
В октав хвилястих недоладні рими
Хотів би я вплести — під зорями чужими…

У крузі їх, під одляск збройних лун
Ти проведи, надхни мій спів, Бояне!
Дай зваги нам торкати срібло струн
Про Землю Руську, що за шелом’янем…
Налий слова, мов яру прорість врун,
Привієм вітру яросним, духмяним,
Щоб над розливом зим чужих і мли
Невгасним сяйвом рідних зір цвіли!

II

Лише Кончак дочку свою вродливу
причарувати бранця немовля,
і чорну пристрасть, вільну і зрадливу
в чужих піснях вже почуваю я”
П. Филипович: Простір

Одходять в далеч Татри срібноризі
як буйні дні недавніх зривів, зваг —
і вже по глинчастім, дряглиннім низі
Валами котить каламутний Ваг.
І в млі тепличній, запашній і сизій,
здавалося б, знаходить кожен, що прибаг:
Спочинок, дні дозвільної догоди
по днях тривожних змарги і негоди.

Тож не один ще вчора — десь ген-там
понад Дністром, над Бугом, чи Опором
виходив з нетрів навстріч ворогам
із зброєю в руках… І, стерши в порох
ворожу забрідь і чванливий гам,
вбачав — ликуючи — їх розтіч, сором,
і смертним жахом скривлені роти
запеклої, ненатлої бути.

І не одному ще в очах раптові
кошмарні блиски, обмари тих днів,
коли, як покруч той, в пожарах, крові
злий ворог брав і кару й помсту й гнів.
Коли про волю не один — готовий
зустріти смерть — і мріяти не смів,
і тільки, поглядаючи крізь ґрати,
жалів, що марне треба помирати.

Без зброї і без бою… Й не один
не раз здригає раптом поневолі,
згадавши жах одчайних тих годин,
як з лав, на безвість ведених, десь в полі,
чи серед лісу гоном гнав туди —
в причаєну, звабливу гущу волі —
під свистом куль — в рови, в хащі яруг
із другом раненим, прикованим до рук.

Сьогодні все це спогади. Час плине
примирним, рівним плюскотом ріки
і грають переливами хвилини,
як у басейнах золоті рибки.
І, мов по бурі стадо журавлине,
шо шлях верстало довгий і важкий,
в гуртах веселих буйне товариство
снує доріг минулих нить барвисту.

Щодня нові, негадані дари
підносить осінь тепла щедро й радо:
Розвагу мандрів і рвучкої гри
і стиглі, повні грона винограду.
Коли ж ласкаві сплинуть вечори,
то чар їх полоняє всю громаду
вином похмільним, пошумом ріки,
змережаним у музику й танки.

В достатньому дозвіллі так і тільки
минають дні, проходять тижні нам —
під спів ясний далекої сопілки,
безжурливий довкілля гам і крам.
І навіть дивно згадувати Рільке:
“Що хто самотній, буде довго сам!”
чужинним парком без мети і тями
кружляючи з осінніми листками.

Та часом соняшні тепличні дні
холодний вихор заснує імлою,
дощем з Карпат далеких… В далині
щось заклекоче. Клекотом прибою
запінить Ваг. В звіринці олені
ревтимуть довго, протягом — й луною
той рев їх — волі поривній яса —
сколотить раптом затишні плеса.

А там листи приб’ються, рідні вісті
із далечі, з-за семи рік і гір.
Заб’ється серце не стократ, не двісті
на слово довгождане — та й у бік
одступлять вже безжурні дні барвисті.
А ще коли живий з’явиться чоловік
ізвідти ж — то як грім шибне юрбою
далекий, вольний поклик змагу й бою!

І вже чужинний вирій не сплете
на серці сіті, ні мани, ні зваби!
Набриднуть розкоші тепличні й те
безділля раювальне… Не привабить
уже й на мить похмілля золоте
чужинних ночей. Кожен з вихром мчав би!
І ранком, як зраховують ряди,
то знають всі: І той побрив туди…

…У невидь-ніч шугаючи безстриму,
помчать вони навмань і навпрошки
крізь застуми і нетрі і незриму
кромішню тьму, як хижії вовки…
Світла далеких рідних хат вестимуть
їх крок — і порух впевнений руки,
коли на поклики затриму гострі
озветься їх сухий, короткий постріл!

І може так колись — десь в нетрях сіл
і рідних піль — зацьковані в дорозі,
минаючи застави й гострокіл,
впадуть в матню засілої сторожі:
В запеклім змагу — вже останком сил —
щоб не попасти в руки зловорожі,
не здатися на призвіл хижій тьмі —
порвуть ґранатами себе самі!

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Богдан Кравців – Олені ревуть":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Богдан Кравців – Олені ревуть: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.