“Час гоїть все!
засклеплює криваві рани,
утишує і тугу й біль,
холодним роздумом зарання
уговтує пориви смілі,
шалені зриви…
І несе
і злагоду, і тишу й мир,
життя розміряне й сумирне…”
Чому ж? Чому я прагну безупину,
щоб ранами кривавилися дні,
щоб човен мій нестримно в бурю ринув?
Щоб знов мені
якийсь порив незважний рвав на клапті
шалені думи, серце й легені —
щоб на шляхах далеких згас я раптом,
як осінь —
остання осінь в багрі і вогні!
